Математик, який міг стати музикантом; викладач водночас точних і творчих наук — львівський художник Ігор Пукач розповідає про власні живописні рекорди, критику та похвалу, ставлення до сучасного живопису та учнів із покоління Z.
Переглянути всі картини Ігора Пукача
— Ви вивчали математику у Львівському університеті, але займаєтеся живописом. Коли помітили у собі це поєднання технічного і мистецького? — Це вічна тема про фізиків та ліриків. Мабуть, та енергія, яка мала піти на наукову роботу, пішла на живопис. Потреба малювати була завжди, але зреалізував я її вже після закінчення університету, коли мені було 25 років. Одного дня я прийшов на роботу і побачив, що всі захоплено роздивляються картину мого колеги. У цей момент мені настільки захотілося малювати, що після роботи я зайшов у канцтовари, щоб купити усе необхідне. Але забув пензлики! Та це мене не зупинило — свою першу картину намалював руками. Там був зображений захід сонця на річці. Я і не думав продавати цю картину, але знайомі побачили її і так вподобали, що «насильно» купили. Після цього я часто «орендував» у них цю картину, щоб показати на виставках, де вона викликала величезне захоплення. Буває і зараз: йду з роботи, а руки так і сверблять щось намалювати.
— Ви викладаєте у школі. Математику чи образотворче мистецтво? — Викладаю математику, але веду гурток образотворчого мистецтва. Багато з моїх учнів обрали професії, пов’язані з живописом — стали дизайнерами, викладачами.
— А дорослих навчали живопису? — У мене було кілька дорослих учнів. Вони не те, що стидаються: скоріше невпевнені у собі й думають, що їхній час уже минув. Думаю, вік накладає свої особливості. Наприклад, моя дочка просила навчити її малювати так, як я. Тоді у неї не виходило. Дочка залишила цю справу, але коли навчалася на економічному, у неї знову виникло бажання малювати. Зараз вона теж пише картини, переважно квіти. А моя онучка свою першу картину написала у два з половиною роки. Все тому, що діти малюють серцем, душею, а дорослі підключають розум.
— Напевно, Ви часто спостерігаєте за своїми учнями. Які приємні та неприємні моменти помічаєте за сучасним поколінням? — Дехто пишається поколінням Z, але я не завжди поділяю це захоплення. Так, сучасне покоління особливе своєю розкутістю, тим, що і на щастя, і на жаль, не має «запобіжників», які нам свого часу були насаджені. Звісно, ці діти мають велику перспективу при мудрому підході. Навіть сучасна освіта інакша. Нас вчили за принципом «від простого до складного», а зараз я вчу своїх учнів дивитися на світ більш широко. Уявіть, що ви заблукали у лісі і вам треба знайти вихід. Для цього треба залізти на високе дерево і охопити зором увесь ліс. Ось і в освіті тепер подібний підхід.
— А що думаєте про сучасне, абстрактне мистецтво? Ваші роботи переважно у стилі реалізму. — Так, у мене всього кілька робіт, які можна назвати філософськими. А взагалі сучасне мистецтво мене дивує: бувають як вдалі, так і невдалі експерименти. Потребу в такому мистецтві формують багаті, а художники вивчають ринок. Думають — що б таке витворити, чого ще не було? Але якщо це має успіх, роботи «розлітаються» — чому б і ні? Такі картини цінні не колористикою чи сюжетом, а ідеєю. Часто люди бачать у твоїх картинах те, чого не бачиш ти сам. Або навпаки. Колись на моїй виставці професійна художниця за півтори хвилини оббігла 60 робіт і сказала: «Ви краще вчіть дітей математики». Звісно, тоді мені було неприємно, і я почав ще серйозніше ставитися до живопису. Лише через 20 років познайомився з одним Народним художником, який запевнив мене: мої картини не поступаються роботам професійних художників, і в дечому навіть їх перевершують.
— Ви працюєте у різних жанрах: пишете ікони, натюрморти, портрети, пейзажі…Чи залежить вибір жанру від Вашого настрою чи інших факторів? — Мені стає нудно працювати в одному стилі. У мене завжди напоготові 2-3 мольберти. Для прикладу, зараз переді мною робота доволі великих розмірів, але я залишив її та почав писати іншу. Дружина, моя Муза, мене критикує, що я не закінчив картину, але я не можу, не та енергетика. Я не чекаю натхнення, а просто кажу собі: «я малюю» та починаю працювати. Варто зробити кілька мазків — і натхнення обов’язково приходить. Класика потребує спокою і часу, модерн — експресії та хаосу. А внутрішню енергію добре звільняє мастихін. Працюю я швидко, усього 20-30 хвилин, якщо це пейзаж. Навіть встановлював рекорди і малював до 8 пейзажів на день! Одна моя картина, де була зображена рання весна, настільки усім сподобалась, що мені довелося зробити 10 копій. Як вона мені приїлася!
— До речі, яким жанрам надають перевагу поціновувачі Вашої творчості? — В першу чергу це квіти, але також пейзажі, ікони. Коли замовляють портрети, то іноді приносять старі фото, яким більше 20 років. Тоді ще й історію починаю «підтягувати», це дуже цікаво.
— Знаю, що до процесу написання ікони майстри ґрунтовно готуються: тримають піст, думають лише про світле… У Вас так само? — Іконопис потребує зрілих поглядів, це не вільний помах пензля, а усвідомлення того, що ти робиш, і яку енергетику вбиратиме твоя робота. Тому перед написанням ікон намагаюсь привести до ладу свій тілесний і душевний стан, зосередитись. Спеціально себе не обмежую, але починаю більше себе контролювати з точки зору християнина.
— У Вас також багато натюрмортів «під старовину», де зображені скрипка, свічка у канделябрі…Якби ця скрипка на Вашому полотні заграла б, яка мелодія це була б? — Знаєте, після школи у мене був вибір — математика чи консерваторія. Обрав перше, і мій викладач образився, що я не став музикантом. Бо я закінчив музичну школу по класу труби, грав у вокально-інструментальному ансамблі. Тому часто вмикаю музику, коли малюю. Думаю, скрипка на моєму полотні грала б якісь класичні речі — класика вічна. Або імпровізацію відомої японської скрипальки, прізвище вилетіло з голови.
— Частіше даруєте жінкам живі квіти чи на полотні? — Частіше все-таки дарую картини, хоча живі квіти також люблю — вирощувати і споглядати. Але на натюрморті вони найбільш ідеально підібрані. Квітка, якою прекрасною не була б, потребує «обрамлення». Це може бути ваза, фрукт, скрипка.
— У Вас є пейзаж, який називається «Прохолода», і від нього справді віє вітерцем. А як би Ви зобразили настрій цього квітня? — Квітень — мій улюблений місяць. Дуже люблю все, що оживає. Тому намалював би квітучу яблуню чи вишню та обов’язково додав би флуоресцентні яскраві кольори — лимонний, зелений, червоний, синій. Прокидаємось після зими та сподіваємось на краще!
Будьте першим, хто залишить свою думку про цю роботу.