«Лише живопис допомагає всидіти на місці»,— Владислав Савченко

Історик, боксер та молодий підприємець, що заснував UArtstudio: Владислав Савченко зізнається — лише під час роботи над картиною призупиняє активне життя і зосереджується на 4-6 годин. Художник ділиться, чому не викладає у соціальні мережі свої академічні малюнки, як малює на стінах та які послання приховує у своїх картинах.

Переглянути всі картини Владислава Савченко

— Владиславе, як вдається поєднувати численні захоплення з основною роботою? Ким зараз працюєте?
— Мало сплю, так і поєдную (усміхається).
Спортом займаюсь ще з підліткового віку, це для мене розрядка від негативних емоцій. Іноді пишу тексти й вірші.
Я закінчив історичний факультет, але зараз працюю менеджером з розвитку в охоронній компанії. Раніше працював менеджером з продажів, але графік «офісного планктону» майже не залишав часу на живопис. Тоді я зрозумів, що не хочу витратити все своє життя на роботу. Я почав малювати не лише олівцем, тушшю чи маркером, але і акрилом, а ще — ліпити з полімерної глини (я закінчив курси скульптури). Згадав все те, чого вчили у художній школі, бо під час навчання в університеті трохи закинув живопис. Друзі часто просили щось намалювати, наприклад, створити логотип до музичного треку або розписати стіни. Так і з’явилась ідея власної студії. Раніше було 2-3 замовлення раз на півроку, а зараз — набагато більше.

— Ваша студія називається UArtstudio, що вказує на патріотичну позицію. Як оцінюєте сили українських художників порівняно зі світовими?
— Український арт-ринок тільки почав оживати, як знову почалась криза. У цей момент багато талановитих художників пішли на поступки аудиторії, у масовість, почали писати тільки те, що подобається аудиторії. Деякі з них «перегнули палку». Бути комерційним художником — значить втратити своєрідність. В Україні досить високий рівень майстерності та академізму, але немає відчуття смаку та відкритості для всього світу. Плюс не у всіх людей є розуміння, що таке справжнє мистецтво, і мало арт-просторів, де можна виставитись. Щоб назбирати гроші на виставку, художник має написати багато низькоякісних робіт. Ще мене бентежить погляд багатьох критиків на мистецтво. Звісно, є нішеві художники, які представляють круту гілку живопису, але вони переважно орієнтуються на Захід та продають свої роботи за кордоном.

— А як щодо Вашого стилю? Ви пишете у різних жанрах і, як я зрозуміла, постійно перебуваєте у творчому пошуку.
— Для мене важливо отримувати фідбек та розуміти свою аудиторію. Саме тому я і зареєструвався на «Мольберті» — тут було багато відгуків. Навмисно не викладаю свої академічні малюнки — цього зараз багато. Пишу такі картини лише для власного розуміння. Починав я з пейзажів, потім прийшов до картин із символізмом. Зараз захопився цифровим мистецтвом, малюнками на графічному планшеті. Я люблю «гратись» із формами та з поєднанням кольорів, використовую перламутрові та флуоресцентні фарби і часто переписую свої роботи. Наприклад, на сайті є картина «Глобальне потепління», де зображені уламки крижин в океані. Через деякий час після її написання я зрозумів, що мені чогось не вистачає. І вирішив ще зобразити китів та обличчя Посейдона, додати текстурної пасти, яка створює рельєф і додає емоцій, якщо розглядати картину вживу.

— Ви пишете не лише на полотні чи дереві, але і на стінах. Чи відчуваєте себе у цей момент дитиною, яка малює на шпалерах?
— Найбільше дитиною я себе відчував, коли ліпив із пластиліну чи глини. А коли малюю на стінах, просто почуваю себе найбільш вільно. Бо полотно — це все-таки рамки, за які неможливо вийти. А на стіні можна і ліану намалювати на 2-3 метри, аж до стелі. Для мене краще продовжити малюнок на сусідній стіні, ніж малювати відразу на кількох полотнах.

— Впадає в око Ваша картина з трьома мавпами та відомим підписом «Не бачити, не чути, не говорити». Це було власне трактування японського символу чи бажання відсторонитись від світу на певному життєвому етапі?
— Так, це старий символ, який я хотів обіграти, тому зображував мавп схожими на людей. До речі, коли я виклав цю картину на свою сторінку, це стало переломним моментом у розвитку студії. Люди почали писати багато як позитивного, так і негативного. Я глибоко сприймаю критику, але люблю її за те, що вона спонукає мене писати. Найліпші роботи виходять саме на емоціях. Ця картина була написана у період, коли мені здавалося, що мене ніхто не чує, не бачить, не хоче зі мною говорити. Тоді мені потрібна була увага, але я її не отримав. Також це звернення до тих, хто не чує, коли їх просять про допомогу та не бачить подій реального світу, а живе у своєму світі, ілюзорному, нічого не хоче змінювати, що часто проявляється в українській ментальності.

— Ще дуже цікавий Ваш портрет Олександра Онищенка, де художник зображений на живописному тлі. Цей митець — приклад для Вас?
— У Олександра Онищенка своя школа чорного полотна, прості форми та натуральна кольорова гама — кольори лісу, неба, заходу сонця. На чорному полотні писати удвічі складніше, ніж на білому: фарби зовсім по-іншому накладаються одна на одну. А він це робить кількома мазками, думає над кожним мазком. Його стиль — це щось рідне, написане з душею.

— Якби писали автопортрет, в образі якого історичного чи міфологічного персонажа зобразили б себе?
— Скоріш за все, це був би Одін, символ мудрості та альтруїзму, який здатен віддати своє око заради того, щоб отримати великий розум. Цього персонажа часто зображують у вигляді старця.

— Мені здається, що найулюбленіша картина неодмінно має висіти десь навпроти ліжка та завжди бути поряд з художником. У Вас є така картина?
— «Валькірія». Ця картина відображає мене досить точно, вона зібрана з моїх думок про буденність та міфологію. Я її довго писав, на емоціях, і думаю, буду повторювати ще багато разів. На цьому полотні є всі стихії, ліс, кораблі як символ руху. А ще я там зобразив руни, скандинавські символи — їх помічають не всі. Кожна руна означає певну подію або емоцію — гнів, радість, єднання з природою. А сама Валькірія — це ангел, який несе водночас смерть і воскресіння, забирає з собою гідних воїнів, але також захищає людей без зброї.

— Деякі Ваші роботи візуально похмурі, як-от місячна ніч в оточенні бузку, або самурай, у якого вселився демон. Що скажете про естетику цих картин?
— Темні тони необов’язково означають щось погане, це скоріше про емоцію. Для прикладу, вночі ми більш вразливі, ніж вдень, ніч для нас означає певний кінець. Мені хотілось зобразити щось водночас лячне і красиве. А щодо самурая, ця картина більше популярна не в нас, а за кордоном. У мене навіть купували права, щоб її оцифрувати. Натхнення для цієї роботи я шукав у японських фільмах та міфології, де демон — це просто зображення певних емоцій у певний момент.

— Давайте до протилежного: що вкладаєте у картини, де обличчя жінок потопають у квітах?
— Це не зовсім квіти. Це переливи фарб, які я зробив схожими на квіти. Такі картини — інтерпретація моїх думок на тему жіночності. Зокрема, якщо говорити про фемінізм, то у 20 столітті він був більш «здоровим», ніж зараз. Мене це іноді лякає.

— Які картини у Вас зараз у голові, але поки не на полотні?
— Я записую всі свої ідеї. Наприклад, хочу створити серію картин, де вірші та слова пісень поєднувались би із зображенням. А також — пару портретів, які показуватимуть, яка ситуація зараз у світі і хто несе за це відповідальність. Це буде агресія, червоний колір, рельєф, але водночас — білі та сірі тони.

— Насамкінець підкажіть читачам та художникам арт-платформи «Мольберт», як помічати весну серед похмурого карантину?
— Знаєте, під час Другої світової війни люди часто писали вірші між хвилями наступу та оборони. А зараз у нас набагато більше можливостей. Можна просто малювати те, що бачиш із вікна. Найкраще приділяти час близьким та саморозвиткові, шукати те, що буде вас постійно гріти. Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо. Нам простіше пережити щось, якщо ми когось любимо. Треба знаходити це світло.