Не люблю, коли намагаються керувати моїм пензликом, —Оксана Чумакова

Переглянути всі картини Оксани Чумакової

Кубинка із цигаркою, марокканка у паранджі, вишукана гейша, італійська акторка з пишними формами або спортсменка-бодіпозитивниця — саме таких героїнь зображує київська художниця і декоратор Оксана Чумакова. Чому практично не малює чоловіків, чому працювати у театрі стало нудно і чому майже не пише на замовлення, — розповідає засновниця Chumakova Decoration.

- Оксано, Ваша освіта — художник кіно і театру по костюму. Як почали писати картини, паралельно з роботою декоратора?
- Насправді я майже не займалася дизайном одягу, переважно була бутафором. Намагалась стати керамістом, але виявилось, у мене сильна алергія на глину. А малювання було завжди, починаючи з художньої школи.

- Розкажіть про роботу в Молодому театрі. Хотілось опинитись на сцені, а не за кулісами?
- У театрі не працюю вже 5 років, з 2015 року: графік з 10 до 6 — це нудно, не моє. На сцені не хотіла б опинитися, я непублічна людина. Але дуже цікаво було спостерігати навіть не за прем’єрами, а за самою «кухнею» театру. Буває, сяду в залі під час репетиції та дивуюсь тому, як змінюються сцени і наскільки все багатолике. У такі моменти мені часто спадали на думку ідеї для моїх картин.

- У Вашому випадку, картини — це продовження Вашого настрою або навпаки, спроба зобразити щось життєрадісне, коли у житті не вистачає ендорфінів?
- Напевно, малюєш більше те, чого тобі не вистачає, і картини — це скоріше не настрій, а підсвідомість. У Ван Гога, наприклад, була затяжна депресія, але він писав життєрадісні полотна.
Я у 20 років малювала доволі похмурі роботи, переважно графіку, але при цьому у житті все було добре. Зараз у мене, можна сказати, прісне життя, але при цьому мої картини більш яскраві.
До речі, на цю тему я спілкувалась із психотерапевтом. У нього був пацієнт-художник, який малював портрети свого лікаря. Чим більше у процесі терапії він розумів себе, тим більше портрети виходили вигадливими та відкритими.

- На Ваших картинах домінує жовтий і червоний, іноді навіть кислотний. А який колір у палітрі оберете, щоб описати себе?
- Їдкий фіолетовий. У ньому є одночасно і рожевий, і червоний, і синій.

- Ви часто зображуєте плоскі обличчя, схожі на малюнки з єгипетських папірусів. Це такий художній прийом?
- Чесно кажучи, я слабка в академічному малюнку. Та й навіщо писати реалістично, якщо можна сфотографувати? У моїй творчості є елементи примітивізму, на це мене надихають роботи Дієго Рівери та Фріди Кало, водночас площинні та насичені емоцією, сильні.

- Ваші герої буквально дихають екзотикою. Чому так, Україна не надихає, або Ви просто багато мандруєте?
- Ні, але хотіла б, багато про це читаю. У свій час захоплювалась японським театром Ноо і Кабукі. Звісно, можна зобразити Кубу зовсім у іншому світлі, як дуже бідну країну. Але люди не хочуть бачити біль. Не буду засмучувати їх та себе.

- У Вас багато серій картин, як «Сад Єви» або «Сидр». Серія народжується із задуму чи випадково? Які картини Ваші улюблені?
- Спочатку — ідея, але вона може бути розмитою. Тому «надивляюсь» схожих картин у Інтернеті. А іноді задум спадає на думку уві сні: прокидаюся і починаю швидко робити замальовки. Або люди допомагають придумувати. Але найчастіше після 3-4 робіт я виснажуюсь, хоча планувала написати 10 картин цієї серії. Виходять міні-серії. А улюблена, напевно, кубинська.

- Знаю, нещодавно Вашу картину купили для інтер’єру латиноамериканського кафе на Контрактовій площі. А ще Ви робите розписи комодів, тумбочок, столиків. На що попит більший: на меблі чи все-таки на полотна?
- Періодами. Під час коронавірусу, наприклад, стали частіше брати картини. Мабуть, тому, що люди більше часу проводять вдома та вирішили зайнятися своїм інтер’єром. Клієнти різні: є сімейні пари, а був і студент, якому настільки сподобалась одна робота, що він віз її у маршрутці.

- Ви пишете на замовлення або продаєте вже готові полотна?
- На замовлення всього лише пару разів писала. Не люблю, коли намагаються керувати моїм пензликом — я бачу так, як я бачу.

- Ваші картини в основному зображають жінок. Це тому, що ідентифікуєте їх із собою?
- Так, намальовані мною жінки — це частина мене. Я не бачу чоловічої краси, чоловіки для мене якісь дерев’яні (усміхається). Намагалась писати портрети дітей — у них цікаві обличчя, чистий погляд, але тіло непропорційне. Тому жінки мені ближче, більш рідні. Особливо «у тілі» — вони схожі на хмарки.

- Ваших жінок звати мадам Міна, Матільда, Лілі…Як вигадуєте імена своїм героїням?
- Мені подобаються прості імена, але водночас такі, що запам’ятовуються. Часто це імена з німого кіно. Міна, наприклад — це італійська співачка. А Матільда, у моєму розумінні, трохи вульгарна танцівниця.

- Як поєднати ніжність та зухвалість, Єву та Ліліт?
- Ліліт думає головою, а Єва живе почуттями. Ліліт буде йти напролом, щоб чогось досягнути, але у неї нічого не вийде без жіночої м’якості й хитрості, які притаманні Єві. У будь-якому разі, треба вміти користуватись своїм жіночим магнетизмом та чарівністю.

- Якщо малювали б картину до 8 Березня, якою вона була б? Що побажали б читачкам та художницям арт-платформи «Мольберт» напередодні Міжнародного жіночого дня?
- Я намалювала б жінку на відпочинку і з келихом мартіні: щось у стилі картин 20 століття, коли богемне життя та джаз були у моді. А жінкам бажаю якомога більше відпочивати та любити себе.