У ландшафті сучасного українського кіно Олеся Моргунець-Ісаєнко посідає особливе місце. Вона не просто фіксує події — вона оживлює їх, пропускаючи крізь людські долі, емоції та культурні коди, які досі формують нашу ідентичність. Режисерка, продюсерка, монтажерка, сценаристка та членкиня Української кіноакадемії, вона поєднує документальну чесність із художньою проникливістю, створюючи стрічки, що залишають післясмак глибокого переживання.
Її творчість охоплює короткий метр, повнометражні документальні реконструкції складних сторінок XX століття та художню драму, яка вийшла далеко за межі України. Фільми Моргунець-Ісаєнко говорять про стійкість жінок і дітей у часи тоталітарних режимів, про силу мистецтва й музики, здатних об’єднувати навіть ворогів, про відповідальність людини перед природою та пам’яттю. У часи повномасштабної війни її роботи набувають додаткового резонансу: вони нагадують, що правда — найкраща протиотрута від недовіри між народами, а культура — це не розкіш, а спосіб виживання й відновлення.
Народилася Олеся Олександрівна 17 листопада 1984 року в смт Козелець Чернігівської області. Тихе провінційне дитинство, де мама-вчителька й радіо в кожній кімнаті формували чутливість до слова й історії, стало першим ґрунтом для майбутньої професії. Дівчинка, яка в шкільному театральному гуртку грала чоловічі ролі й мріяла про режисуру, згодом реалізувала батьківську мрію, що так і не здійснилася через акцент і армію.
Після закінчення 2008 року Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (майстерня Михайла Павлова, спеціальність — телевізійний режисер) вона одразу занурилася в практичну роботу. З 2006 по 2013 рік працювала в компанії «Техномедія» режисеркою та монтажеркою, паралельно викладаючи монтаж у студії Тараса Маляревича та дитячій студії «Червоний Собака». Ці роки стали школою дисципліни, точності й розуміння, як з окремих кадрів складається емоційна цілісність.
Перші авторські роботи — студентські короткометражки «Мольфар» та «Віолончель» — вже виявляли характерну для неї увагу до людської вразливості й сили духу. «Віолончель» 2014 року здобула перемогу на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» у національному конкурсі, ставши своєрідним маніфестом молодої режисерки.
Документальне кіно для Моргунець-Ісаєнко стало не просто жанром, а способом особистої спокути та суспільної терапії. У стрічці «Рубіж. Грубешівська операція» (2019) вона реконструює події 1940-х років у прикордонному регіоні, де українські та польські сили вели жорстокі бої. Фільм, що поєднує архівну хроніку з постановочними сценами, не шукає простих винуватців — він показує трагедію двох народів, затиснутих між більшими імперіями. Режисерка уникає пафосу, натомість фокусується на конкретних долях і моральних дилемах, які й сьогодні відлунюють у польсько-українських відносинах.
Ще глибше особиста мотивація розкривається у фільмі «Депортація 44-46» (2021, сценарист — Тарас Лазер). Стрічка присвячена примусовому виселенню понад 480 тисяч українців з етнічних земель на території сучасної південно-східної Польщі до радянської України в 1944–1946 роках. Для Моргунець-Ісаєнко ця тема виявилася «кармічною»: її дід у п’ятнадцять років був відправлений з села під Прилуками до Латвії воювати проти «лісових братів», де його контузило, а з усього випускного класу 1945 року в живих залишилося лише двоє. Режисерка не просто фіксує історичний факт — вона збирає свідчення нащадків, відновлює голоси тих, кого намагалися стерти з пам’яті. Фільм показували на Суспільному у День пам’яті примусового виселення, підкреслюючи його актуальність для сучасного осмислення травм.
Найбільш відомою широкому загалу стала художня драма «Щедрик» (виробництво 2021 року, прокат в Україні — 5 січня 2023-го). Це українсько-польська копродукція за сценарієм Ксенії Заставської. Дія розгортається в Станіславові (нині Івано-Франківськ) напередодні та під час Другої світової війни. Українська родина, польські й єврейські сусіди — їхні діти опиняються під опікою вчительки співу Софії після того, як радянська влада 1939 року та нацистська окупація руйнують звичний світ. Музика Миколи Леонтовича «Щедрик» стає символом єдності та збереження ідентичності попри все. Фільм показує не лише жахи Голокосту й радянських репресій, а й дивовижну здатність жінок тримати родину й надію навіть тоді, коли світ сходить з розуму.
Зйомки проходили в непростих умовах пандемії, без довгоочікуваного снігу, з участю українських, польських та німецьких акторів. Андрій Ісаєнко, чоловік режисерки, зіграв одну з ключових ролей антагоніста. Стрічка зібрала понад 10 мільйонів гривень у прокаті України, вийшла на Netflix у грудні 2023 року, отримала нагороду на Women’s International Film Festival у Нігерії та викликала резонанс після варшавської прем’єри, коли організатори навіть скасували показ російського кіно. «Щедрик» — це не просто історична драма. Це розмова про те, як правда може стати основою для порозуміння між народами, які стільки пережили разом і окремо.
Паралельно з художнім кіно Моргунець-Ісаєнко звертається до екологічних тем. Документальна стрічка «І кожна річка» (2022) — це дослідження стану українських річок, причин їх зникнення та впливу людської діяльності. Особисто для режисерки це також історія річки Остер, на берегах якої вона виросла. Фільм демонстрували на Конференції ООН зі зміни клімату, а згодом він вийшов на Takflix. Тут проявляється ще одна грань її світогляду: відповідальність не лише перед минулим, а й перед майбутнім — перед землею, водою й тими, хто прийде після нас.
З 2023 року Олеся Моргунець-Ісаєнко працює на Суспільному Мовленні. У 2025 році вона стала креативною продюсеркою та співрежисеркою фільму «Життя — наївне мистецтво» — стрічки про дітей з батьківщини Марії Примаченко, про війну, мистецтво й любов до життя, яка не зникає навіть серед руїн. Ідея народилася після показу іншого її фільму в Будапешті. Цього ж року з’явився проєкт «Природний кордон». А 28 березня 2026 року в столичному театрі «Особистості» відбулася прем’єра іронічної комедії «Дорослі діти» — її театрального режисерського дебюту. Перехід від екрану до сцени став логічним продовженням пошуку нових форм розмови з глядачем.
Особисте життя Олесі Моргунець-Ісаєнко тісно переплетене з творчістю. З 2011 року вона одружена з актором Андрієм Ісаєнком, який знімався у «Казці про гроші» та «Щедрику». Донька Марія, народжена 2017 року, іноді з’являється в сімейних кадрах і навіть брала участь у зйомках разом із татом. Родина стала справжнім якорем під час війни: зйомки «Щедрика» переривалися повітряними тривогами, а натхнення черпалося з материнської любові та підтримки близьких. У 2025 році будинок родини постраждав від уламків російського дрона — трагедія, яку вони пережили разом, як і тисячі інших українських сімей.
Цікаві факти про Олесю Моргунець-Ісаєнко
- Перший президентський грант вона отримала 2014 року на сценарій «Музика моноклю» — фільм про сліпого музиканта Данила Демуцького, що символічно відбивало її віру в силу таланту попри будь-які перешкоди.
- У «Казці про гроші» (2017) Моргунець-Ісаєнко не лише поставила фільм, а й написала частину музики у співавторстві з Максимом Паламарчуком.
- «Щедрик» став першим повнометражним художнім фільмом режисерки й одразу вийшов у міжнародний прокат, зокрема на Netflix, що для українського історичного кіно — рідкісний успіх.
- Режисерка вважає кіно колективним процесом: на майданчику вона любить акторів, дає їм простір для імпровізації й ніколи не каже «це тільки моє кіно».
- Особиста історія дідуся, відправленого воювати до Латвії, стала одним із потужних імпульсів для створення документальних стрічок про депортації та примусове виселення.
- У 2025 році, попри обстріли та особисту втрату (уламки дрона влучили в будинок родини), вона продовжила працювати над проєктами про мистецтво як форму опору й любові до життя.
- Її театральний дебют «Дорослі діти» — іронічна комедія, що демонструє здатність режисерки працювати в різних жанрах і форматах.
Стиль Моргунець-Ісаєнко вирізняється поєднанням документальної точності та глибокої емоційності. Вона не боїться складних тем — депортацій, міжетнічних конфліктів, екологічної кризи, — але завжди шукає в них людське начало. У її фільмах жінки постають не жертвами, а носіями стійкості й пам’яті. Музика й мистецтво стають не просто тлом, а активними учасниками історії, здатними зцілювати й об’єднувати.
Для просунутих глядачів її роботи пропонують багатошаровий аналіз історичних травм та їхнього впливу на сучасність. Для тих, хто тільки відкриває українське кіно, — емоційну, доступну історію про те, як навіть у найтемніші часи люди знаходять сили співати, малювати, любити й пам’ятати.
Олеся Моргунець-Ісаєнко продовжує знімати, викладати й шукати нові форми. Її наступні проєкти обіцяють бути не менш сміливими й чесними. Бо для неї кіно — це не розвага й не пропаганда. Це спосіб сказати правду так, щоб вона зачепила серце й залишилася в ньому надовго.