У 2016 році Олена приєдналася до команди Національного центру Олександра Довженка. Тоді вона ще не уявляла, наскільки драматичними стануть наступні роки. Прийшла за запрошенням тодішнього директора Івана Козленка та музеологині Марії Задорожної — спочатку як менеджерка освітніх програм Музею кіно, згодом очолила сам музей. За її участі відкрили двері для відвідувачів, створили виставки, які поєднували архівні матеріали з сучасним поглядом на історію. Але справжнім випробуванням стала повномасштабна війна.
Коли 24 лютого 2022 року російські ракети полетіли на Київ, більшість людей намагалися виїхати або сховатися. Олена Гончарук залишилася. Кожен день вона приходила до Довженко-Центру, перевіряла умови зберігання плівок, організовувала критичні процеси. Колекція — понад 7000 фільмів, 60 тисяч коробок плівки, матеріали з 1909 року — потребувала постійної уваги. Нітратні плівки не прощають недбалості, а в умовах блекаутів, обстрілів і невизначеності це було справжнім подвигом. Центр у ті місяці став не лише сховищем, а й точкою притягання: тут можна було зарядити телефон, попити кави, подивитися фільм. Люди приходили сюди, ніби до осередку «кублення» — того самого відчуття спільності, яке допомагало виживати.
Паралельно з фізичним захистом колекції розгорталася інша боротьба — інституційна. У 2021 році Олена перемогла у конкурсі на посаду генеральної директорки Довженко-Центру. Контракт так і не підписали — її призначили лише виконувачкою обов’язків. У 2023-му історія повторилася: друга перемога, знову без контракту. Держкіно намагалося провести реорганізацію, яка фактично загрожувала існуванню інституції. Накази, суди, зміни міністрів — усе це тягнулося роками. Олена та команда не просто відбивалися. Вони консолідували кіноспільноту, залучали медіа, пояснювали суспільству, чому архів — це не «квадратні метри», а жива пам’ять. У 2025 році центр нарешті отримав статус національного — рішення, яке багато хто пов’язує саме з її наполегливістю.
Шлях до кінематографічної спадщини
Олена народилася в Кременчуці, виросла в Кривому Розі. У дитинстві її вражав лише краєзнавчий музей — той самий, де експонати розповідали історію регіону. Цей ранній досвід, напевно, заклав розуміння: музеї та архіви — це не мертві сховища, а місця, де формується смак і відчуття приналежності. Освіту вона здобула в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» — магістерка культурології. Потім працювала в Національному художньому музеї України, очолювала відділ комунікацій. Там навчилася говорити про мистецтво з публікою, поєднувати академічну глибину з доступністю.
Перехід у Довженко-Центр у 2016 році став логічним продовженням. Кіно для неї — це не просто розвага, а візуальна хроніка епохи. Українське кіно, попри всі репресії та цензуру радянського періоду, залишило по собі унікальний слід: від винаходів Йосипа Тимченка наприкінці XIX століття до поетичного кіно 1960-х. Олена бачила в архіві не просто плівки, а можливість розгорнути панораму часу — з усіма його трагедіями, досягненнями та замовчуваннями.
Проєкти, що повертають забуте
Під керівництвом Олени команда реалізувала низку проєктів, які вивели українську кінематографічну спадщину на новий рівень. Одна з найгучніших робіт — реставрація «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова спільно з The Film Foundation Мартіна Скорсезе у 2023 році. Новий скан показали на Венеційському кінофестивалі. Це не просто технічна робота — це визнання світом того, що українське поетичне кіно є частиною європейської культурної скарбниці.
Паралельно готували велику ретроспективу Параджанова. Роки шукали втрачені плівки — «Андрієш», «Перший парубок», «Українську рапсодію» — у французьких архівах, Болонській сінематеці, колекціях Gaumont Pathé. Деякі матеріали вже показали на фестивалях у Болоньї, інші очікують на передачу. Кожен такий «детектив» у світових архівах — це повернення частинки української ідентичності, яку намагалися стерти або забути.
Інша виставка — «Ріка кричала, вила, як поранений звір» — досліджувала будівництво ГЕС на Дніпрі через призму кінохроніки. Куратори показали, як документальне кіно фіксувало ідеологічну трансформацію та стирання козацького минулого. Це вже не просто ретроспектива, а інструмент осмислення історії, який допомагає зрозуміти, чому певні наративи досі впливають на сьогодення.
Під час війни з’явилися й несподівані формати. Кінопокази українських фільмів у київському метро — це був не просто жест підтримки. Це був спосіб дати людям світло і сенс у темряві. За кордоном показували «Землю» Довженка з новим саундтреком гурту «Пиріг і Батіг», організовували виставки в Данії. Команда розробляла онлайн-кінотеатр для легального перегляду архівних стрічок — проєкт, який мав запуститися восени. Усе це робилося маленькою командою — лише вісім фахівців з плівкою. Четверо колег пішли на фронт. Їхні обов’язки лягли на плечі тих, хто залишився.
Боротьба за інституційну автономію
П’ять років — з 2021 по 2026 — Олена Гончарук прожила в режимі постійного захисту. Дві перемоги у конкурсах, відсутність контрактів, судові позови, спроби реорганізації через накази Держкіно. У інтерв’ю «Детектору медіа» у березні 2026 року вона чесно сказала: жорстка конфронтація може просто знищити інституцію. Потрібно шукати способи взаємодії, навіть коли здається, що тебе не чують. Вона згадувала, як пояснювала чиновникам «інституційну логіку» центру, чому важливо зберігати плівку саме так, а не інакше. Іноді це нагадувало розмову з «ignoramuses» — людьми, які не розуміли цінності того, чим опікувалася команда.
У 2026 році ситуація змінилася: Ігоря Гладуна, який раніше працював виконавчим директором, призначили тимчасовим гендиректором. Відкритий конкурс планували провести протягом року. Олені запропонували посаду креативної директорки. Вона продовжує залишатися голосом, який нагадує про важливість стратегії, автономії та залучення спільноти. У своєму інтерв’ю вона підкреслила: спільнота відіграла ключову роль у відстоюванні центру, але увага до інституцій не повинна згасати, коли тиск зменшується. Потрібно не лише захищати, а й наповнювати змістом — запрошувати людей у команду, формулювати запити, брати участь у процесах.
Філософія, яка тримає
Олена часто говорить про «хімію між людьми», яка народжується в кіно. Для неї архів — це не склад, а місце, де можна відчути силу, яку не завжди вдається збагнути раціонально. Кожен збережений фільм — це можливість побачити, як жила країна, які травми переживала, які мрії мала. У часи, коли світ став складним і покази мають допомагати пропрацьовувати травми, вона наполягає: розмова з Європою має бути на рівних. Не «підтримайте нас, бо ми слабкі», а «ми рівні, давайте разом працювати над собою».
Її особистий погляд на десятиліття вперед простий і водночас глибокий: вільна Україна у законних кордонах, прем’єра фільму, де зніметься її донька. Це не просто мрія матері. Це віра в те, що культура продовжується через покоління, навіть коли інституції проходять через найжорсткіші випробування.
Цікаві факти
1.Олена Гончарук двічі перемагала у відкритих конкурсах на посаду генеральної директорки Довженко-Центру — у 2021 та 2023 роках, — але повноцінний контракт так і не підписали через особливості воєнного стану та рішення органу управління.
2.Під час блекаутів 2022 року Довженко-Центр став одним із небагатьох місць у Києві, де можна було зарядити пристрої, отримати воду та світло — і водночас подивитися українське кіно. Це був практичний вияв «togetherness», про який вона говорила в інтерв’ю.
3.Команда реставрувала «Тіні забутих предків» Параджанова спільно з The Film Foundation Мартіна Скорсезе. Новий скан показали на Венеційському кінофестивалі — це стало визнанням українського поетичного кіно на найвищому рівні.
4.Пошук втрачених плівок Параджанова тривав понад рік: матеріали знайшли у Франції, Болонській сінематеці та колекціях Gaumont Pathé. Деякі з них уже показали на міжнародних фестивалях.
5.У 2025 році Довженко-Центр отримав статус національного — рішення, яке багато хто пов’язує з багаторічною роботою команди під керівництвом Олени Гончарук.
6.Маленька команда з восьми фахівців з плівкою опікується 60 тисячами коробок і 7000 фільмів. Четверо колег пішли захищати країну на фронт — їхню роботу продовжили ті, хто залишився.
7.Олена радить перед будь-яким важливим рішенням думати про «exit strategy» — чітко розуміти, чого саме ти хочеш досягти і як вийти з ситуації, якщо щось піде не так. Ця порада, за її словами, допомагає зберігати фокус навіть у найскладніші періоди.
Олена Гончарук не просто зберегла інституцію — вона показала, що культурна спадщина може бути не лише об’єктом захисту, а й джерелом сили. Її історія — це нагадування: навіть коли держава іноді забуває про цінність архівів, а війна намагається стерти пам’ять, є люди, які день за днем, плівка за плівкою, повертають Україні її візуальну історію. І саме тому розмова про неї триває — бо попереду ще багато роботи з оцифрування, реставрації та осмислення того, що ми маємо.