Кирило Григорович Кашліков народився 11 травня 1969 року в Новосибірську — місті, де люті сибірські морози й промисловий ритм формували характер з раннього дитинства. Сьогодні він — народний артист України, генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, людина, яка понад тридцять років пов’язала долю з однією київською сценою й у найважчі місяці 2022 року взяла на себе повну відповідальність за її виживання та перетворення.
Його шлях — це історія не просто кар’єрного зростання, а свідомого вибору: від холодного сибірського дитинства без театральних традицій у родині до життя в київському театральному гуртожитку, від акторських комедійних тріумфів до режисерських постановок, що торкаються найболючіших питань ідентичності та людської стійкості. У 2022–2025 роках під його керівництвом театр, який раніше асоціювався з російською драмою, став одним із символів культурного опору — з двома виставами на початку повномасштабного вторгнення до репертуару, що налічує понад п’ятдесят назв, і стабільно заповненими залами навіть у часи повітряних тривог.
Сибірське загартування та перші кроки в Києві
Дитинство Кирила Кашлікова минуло далеко від українських театральних традицій. Новосибірськ — це не лише морози до сорока градусів, а й особливий ритм великого промислового міста, де дисципліна й витримка ставали частиною характеру. Родина не мала стосунку до сцени, тож інтерес до театру з’явився як внутрішній поклик. У кінці 1980-х — на початку 1990-х років він приїхав до Києва з порожніми кишенями, але з твердим наміром стати актором.
Перші роки в столиці були непростими: життя в театральному гуртожитку разом із родиною, скромні умови, нескінченні репетиції та прослуховування. Саме цей період загартував його не менше за сибірські морози. Кирило швидко опинився в колі однодумців, де театр був не просто роботою, а способом життя. У 1993 році він закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (майстерня Аркадія Гашинського та Михайла Рєзниковича) і одразу був прийнятий до трупи Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.
Акторська майстерність: комедія з драматичною глибиною
На сцені театру Кашліков розкрився як актор надзвичайної універсальності. Він блискуче грав у комедіях — Алджернон у «Як важливо бути серйозним» Оскара Вайлда, Стенлі Поуні в фарсах Рея Куні «Занадто одружений таксист» та «Занадто щасливий батько», Чарльз Серфес у «Школі лихослів’я» Річарда Шерідана. Його комедійний талант поєднувався з тонким почуттям партнера та здатністю миттєво перемикатися на драматичний регістр.
Серед драматичних робіт — Де Гіш у «Молодих роках короля Людовіка XIV» за Дюма, Директор у «Дерева вмирають стоячи» Алехандро Касони, ролі в п’єсах Артура Міллера та Мартіна Мак-Дони. Саме ця здатність жити на сцені, а не просто грати, стала його візитівкою. Пізніше він сам говорив, що режисер не може ставити будь-яку п’єсу за контрактом — лише ту, яка резонує з внутрішнім переконанням. Цей принцип він проніс через усе життя.
Режисерський шлях: від дебюту до впізнаваного стилю
У 2007 році Кашліков здійснив режисерський дебют — поставив «Солдатиків» Валерія Жеребцова. Вистава принесла йому премію «Київська пектораль» за найкращий режисерський дебют 2008 року. Це стало точкою неповернення. Далі були «Джульєтта і Ромео» (2014), «Вид з мосту» Артура Міллера (2016), «Ей, ти, — привіт!» (2017), «Загадкове нічне вбивство собаки» за романом Марка Хеддона (2018), «Добрі люди» за Чеховим (2019), «Каліка з острова Інішмаан» Мартіна Мак-Дони (2020).
Кожна з цих постановок — це не просто чергова прем’єра, а спроба говорити з глядачем про складні речі простими й чесними засобами. У 2022 році з’явилися «Переклади» Браяна Фріла — п’єса про мову, ідентичність та колоніалізм, яка в українському контексті набула особливого звучання. У 2024-му — «Поромник» Джеза Баттерворта, історія про родину та конфлікт в Ірландії, що триває майже чотири з половиною години й збирає аншлаги. Ці вибори не випадкові: Кашліков свідомо звертається до текстів, які допомагають глядачеві зрозуміти себе й час, у якому він живе.
Педагогічна місія та студія молодих акторів
Ще з 1995 року Кирило Кашліков очолює Професійну студію молодих акторів при театрі. Для нього це не формальна посада, а справжня передача досвіду. Він вчить не механічному ремеслу, а вмінню відчувати текст, партнера й сцену. Багато випускників студії сьогодні працюють на провідних сценах України. З 2004 року він має також спеціальність організатора театральної справи, що пізніше стало в пригоді на керівній посаді.
Його педагогічний підхід тісно пов’язаний з акторською філософією: актор повинен жити на сцені, а не зображати. Цей принцип він проніс і в режисуру, і в роботу з трупою.
2022 рік: виклик, який змінив усе
Навесні 2022 року, коли повномасштабне вторгнення поставило під питання існування багатьох культурних інституцій, Кирило Кашліков фактично очолив театр. Офіційно його затвердили генеральним директором-художнім керівником 31 грудня 2022 року. Театр, що раніше позиціонувався як російська драма (попри назву на честь Лесі Українки), почав стрімку трансформацію.
У перші тижні після 24 лютого на сцені залишилося лише дві вистави. Уже до 2025 року репертуар налічував 51 назву — завдяки 17 прем’єрам у перший рік і ще 17 у другий. Театр не лише вижив, а й повернув доковідні показники за глядачами та доходами, попри секвестри бюджету та технічні труднощі (наприклад, згоріла світлова консоль напередодні прем’єри «Отелло» у 2024 році). Кашліков особисто займався пошуком прав на постановки, відновленням технічної бази та формуванням нової команди режисерів — українських і європейських.
Репертуар як дзеркало часу
Сьогоднішній репертуар театру — це свідома стратегія. Кашліков прагне, щоб кожна вистава була не просто «цікавою формою», а мала чітке «навіщо» саме сьогодні. Українська драматургія, європейська класика, тексти, що говорять про ідентичність, родину в кризі, людську стійкість — усе це резонує з аудиторією, яка шукає катарсису й розуміння.
«Переклади» Фріла, «Поромник» Баттерворта, роботи з Лесею Українкою в основі — це не випадковий вибір. Це п’єси про те, як зберігати себе в умовах зовнішнього тиску. Театр став майданчиком, де глядач може прожити складні емоції, які важко висловити в повсякденному житті. Зали заповнюються на 87–90 % у високий сезон, а довгі вистави на кшталт «Поромника» йдуть з аншлагами.
Особисте життя та вибір принципів
Кирило Кашліков одружений з акторкою Ольгою Гришиною. У 2011 році в них народилася донька. Сім’я завжди була опорою — навіть у роки життя в гуртожитку. Навесні 2022 року він зробив важливий особистий вибір: відмовився від допомоги родичів з Росії, обравши повністю стати на бік України. Цей крок він не приховує і вважає принциповим. У той самий період театральний гуртожиток став прихистком для колег.
Його улюблена фотографія — Чарлі Чаплін у «Вогнях великого міста». Цей образ — про гумор, людяність і здатність знаходити світло навіть у найтемніші часи — багато говорить про внутрішній світ людини, яка керує великим театром у воєнний період.
Цікаві факти про Кирила Кашлікова
- Народився в Новосибірську, але все свідоме життя присвятив українському театру і вважає Київ своєю справжньою домівкою.
- На початку кар’єри жив у театральному гуртожитку разом із родиною — цей досвід став частиною його характеру.
- У 2022 році особисто відмовився від підтримки родичів з Росії, обравши принципи й повну ідентифікацію з Україною.
- Дебютна режисерська робота «Солдатики» (2007) одразу принесла престижну премію «Київська пектораль».
- Під його керівництвом театр за три роки війни розширив репертуар з двох вистав до понад п’ятдесяти назв і повернув доковідні фінансові показники.
- Обрані ним п’єси («Переклади», «Поромник») часто мають паралелі з українською реальністю — ідентичність, родина в умовах конфлікту, стійкість.
- Він досі поєднує керівництво театром з викладацькою роботою та вважає передачу досвіду молодим акторам однією з головних місій.
Театр сьогодні: між болем і надією
Кирило Кашліков не приховує: ідеальний театр для нього — це потужна, болісна вистава при повному залі. Саме таку атмосферу він прагне створювати. У сезоні 2025–2026 років заплановано чотири прем’єри на основній сцені та ще шість-сім на малих майданчиках. Серед них — роботи Андрія Жолдака, Ґжеґожа Яжини, Ігнасіо Гарсії та інших. Театр продовжує запрошувати найкращих українських режисерів і дає простір для експериментів.
Культура в часи війни — це не розкіш, а частина суспільної роботи. Театр імені Лесі Українки під керівництвом Кашлікова став саме таким місцем: тут можна посміятися, поплакати, замислитися й вийти з відчуттям, що ти не один у своїх переживаннях. Сибирське загартування, українська емоційність і тридцятирічний досвід злилися в людині, яка сьогодні тримає в руках не просто репертуар, а цілу культурну фортецю.
Його історія триває — кожна нова вистава, кожна молода акторка чи актор зі студії, кожен аншлаг у залі підтверджує: справжній театр не зникає навіть тоді, коли навколо падають бомби. Він лише змінюється, стає чеснішим і ближчим до людей, які його потребують найбільше.