Народжена в Кривому Розі, вихована на вінницькому селі, загартована міжнародною освітою та журналістською практикою — Євгенія Кузнєцова стала однією з найяскравіших постатей сучасної української літератури. Її книги розходяться тиражами, що для вітчизняної прози останніх років виглядають вражаюче, а читачі знаходять у них і сміх до сліз, і тиху, глибоку розраду. Вона не просто розповідає історії — вона ловить той самий «трушний» дух українського життя, де бабусині приказки переплітаються з магічним реалізмом, а сільська хата під час блекауту стає цілим всесвітом складних почуттів і виборів.
Її шлях — це не пряма лінія від села до слави. Це петля через Київ, Іспанію, Німеччину, через академічні зали та редакції газет, через переклади серйозних західних книжок і власні дослідження мови як інструменту влади. І саме цей досвід робить її прозу такою щільною, спостережливою та водночас теплою. Євгенія Кузнєцова вміє показувати Україну не як абстрактну «батьківщину», а як конкретні запахи, інтонації, дрібні ритуали, які тримають людей навіть тоді, коли світ навколо тріщить.
Коріння в селі Хомутинці та формування особливого зору
Дитинство Євгенії Кузнєцової пройшло у селі Хомутинці на Вінниччині. Після сьомого класу родина переїхала до Вінниці, але саме сільський період залишив найглибший слід. Тут формувалося вміння бачити художнє в найзвичайнісінькому — у розмові за столом, у способі готувати, у тому, як люди переживають бідність чи радість. Пізніше вона сама скаже, що «бачити художнє у нехудожній буденності — оце у мені від бабусі».
Це не романтична ностальгія за «ідеальним селом». У її текстах сільське життя постає з усіма протиріччями: тісними родинними зв’язками, які одночасно зігрівають і душать, з суржиком як живою мовою повсякденності, з гумором, що рятує навіть у найтемніші часи. Саме це поєднання автентичності та художньої глибини зробило її дебютний роман «Спитайте Мієчку» таким близьким тисячам читачів — і в Україні, і за кордоном, особливо в Польщі, де книга мала кілька перевидань.
Від журналістики та PhD до власного голосу
Після школи Євгенія вступила до Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Бакалаврат з міжнародних відносин (2007) і магістерська програма «Міжнародна інформація» (2009) дали їй аналітичний інструментарій. Паралельно вона працювала штатною авторкою в англомовній газеті Kyiv Post — досвід, який навчив чіткості, спостережливості та вмінню слухати.
Потім — Іспанія, Університет Деусто. У 2015 році вона захистила дисертацію з аналізу магічного реалізму і навіть викладала постколоніальні студії. Цей академічний досвід виявився напрочуд плідним: вивчаючи, як латиноамериканські автори перетворюють реальність на магію, вона потім застосувала подібний підхід до українського матеріалу. Не екзотика, а органічне продовження народної традиції, де межа між буденним і дивовижним завжди була тонкою.
Працювала консультанткою для ООН та ОБСЄ, займалася медіа-дослідженнями з Vox Ukraine та у проєкті Центру журналістики Київської школи економіки спільно з Університетом Осло — аналізувала медіапростір сходу України, включно з тимчасово окупованими територіями. Ця дослідницька жилка досі відчутна в її текстах: вона не просто описує, а ніби просвічує ситуації наскрізь, показуючи приховані механізми влади, провини, виживання.
«Готуємо в журбі» та «Спитайте Мієчку»: перші кроки до серця читача
Перша книжка Євгенії Кузнєцової — «Готуємо в журбі» (2020) — стала несподіваним хітом. Це не просто кулінарна збірка. Це гумористичний путівник по українських харчових звичках, де за рецептами та історіями про борщ, вареники чи салат олів’є ховається глибоке розуміння національного характеру. Книга вийшла у Видавництві Старого Лева і одразу привернула увагу тим, що поєднувала легкість з точністю спостережень.
Але справжній прорив стався з романом «Спитайте Мієчку» (2021). Магічний реалізм тут не декорація — він природно виростає з сільського життя. Бабуся, родинні таємниці, дивні події, які герої сприймають як частину реальності. Книга потрапила до короткого списку «Книги року BBC-2021» і швидко стала однією з найпродаваніших українських новинок. Читачі цінували саме ту «трушність», про яку часто говорять критики: текст дихає реальним селом, реальними інтонаціями, реальним гумором, навіть коли відбувається щось неймовірне.
«Драбина», «Вівці цілі» та еволюція голосу
2023 рік приніс новий роман «Драбина» — і нову нагороду: книга року BBC News Ukraine. Текст частково перегукується з іспанським періодом життя авторки, але головне — це історія про вибори, сходження (чи падіння) і складні родинні вузли. Євгенія Кузнєцова продовжує досліджувати, як люди справляються з провиною, відповідальністю та коханням у непростих обставинах.
Ще більшою мірою це проявилося в романі «Вівці цілі» (2025, Видавництво Старого Лева). Дія розгортається в селі під час зимових блекаутів 2022 року. Головна героїня Яна приїжджає до батькової хати на Київщині, щоб зібрати етнографічний матеріал про місцеві обряди. Натомість вона занурюється в життя сусідської родини, заводить роман і стає свідком тих тихих, болісних виборів, які війна ставить перед кожним. Назва відсилає до прислів’я «вівці цілі, а вовки ситі» — про неможливість задовольнити всі сторони одночасно. Авторка показує, як у темряві, навколо генератора, стискаються і водночас перевіряються на міцність родинні та людські зв’язки. Роман іронічний, зимовий, тривожний і водночас затишний — саме так, як і описувала його сама Євгенія Кузнєцова.
Окремо варто згадати «Коротку історію українського борщу (мальопис)» (2023) та «Одинадцять помідорів і один маленький» (2023) — тексти, де вона продовжує грати з культурними кодами та дитячою безпосередністю. Крім того, її оповідання з’являлися в антологіях воєнного часу, зокрема «Розмови через паркан» у збірці «Воєнний стан» (2024).
«Мова-меч» та дослідницька місія
Паралельно з художньою прозою Євгенія Кузнєцова видала науково-популярну книжку «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» (2023). На основі глибокого аналізу вона показує, як мова ставала інструментом контролю та ідеологічної обробки. Книга потрапила до коротких списків престижних премій і лягла в основу її YouTube-каналу. Тут авторка продовжує розмову про те, як мова формує (чи спотворює) реальність — тема, яка органічно переплітається з її художніми текстами, де суржик, діалекти та інтонації стають повноправними героями.
Особисте, філософія письма та зв’язок з читачем
Євгенія Кузнєцова має сина та доньку Соломію. Вона живе між Іспанією та Україною, зберігаючи зв’язок з обома світами. Частина коштів від продажу книжок на її сайті йде на підтримку Збройних Сил України. Вона не приховує, що всі її книги тією чи іншою мірою автобіографічні — не в прямому сенсі прототипів, а в сенсі пережитого досвіду, пропущеного крізь призму художнього бачення.
У інтерв’ю вона часто підкреслює: письменництво для неї — це лотерея, де навіть чудові книжки не завжди отримують заслужену увагу. Вона радить молодим авторам частіше спілкуватися з людьми без навушників, спостерігати за діями, а не навішувати ярлики. Її герої живуть на сторінках як реальні люди — зі своїми слабкостями, провиною, здатністю до любові навіть у найтемніші часи.
Цікаві факти про Євгенію Кузнєцову
- Вона захистила PhD з магічного реалізму в Іспанії, а потім почала писати художні тексти саме в цьому ключі — доля чи закономірність?
- Авторка тексту «Треба жити!» для Радіодиктанту національної єдності 2025 року.
- Для книжки «Готуємо в журбі» співпрацювала з тридцятьма українськими ілюстраторами та фотографами.
- «Драбина» у польському перекладі потрапила до списку претендентів на престижну премію Angelus.
- Веде YouTube-канал, де продовжує розмову про мову, розпочату в книжці «Мова-меч».
- Частина прибутку від продажу її книжок напряму йде на підтримку Збройних Сил України.
- Вважає, що гумор — невід’ємна частина навіть найсерйозніших текстів: «Я не можу написати книжку повністю серйозно, без жодного жарту».
- Її тексти резонують за кордоном саме завдяки «трушності» — автентичності сільського життя, родинних стосунків і народних вірувань, які виявляються універсальними.
Чому її голос звучить так сильно саме зараз
Євгенія Кузнєцова не намагається бути «голосом покоління» чи «рупором епохи». Вона просто дуже уважно слухає людей — у селах, у містах, у родинах, у власній голові. І потім перетворює почуте на історії, де навіть у найскладніші часи залишається місце для сміху, для тепла, для маленького дива. Її проза допомагає зрозуміти, чому українці здатні триматися навіть тоді, коли «вівці» і «вовки» вимагають несумісного. Вона показує не героїв плакатів, а живих людей з їхніми сумнівами, провиною та здатністю любити.
У час, коли українська література шукає нові форми для розмови про війну, ідентичність і майбутнє, Євгенія Кузнєцова пропонує свій шлях — через деталь, через гумор, через магію повсякденності. Її книжки не лікують і не дають готових відповідей. Вони просто нагадують: навіть у темряві хтось запалює свічку, хтось варить борщ на генераторі, хтось розповідає історію — і це теж форма опору та життя.
Її творчість продовжує розвиватися. Нові ідеї вже визрівають, хоча авторка, за власним зізнанням, не поспішає ними ділитися, щоб не «розсипати». Але вже зараз зрозуміло: Євгенія Кузнєцова — не просто популярна письменниця. Вона — один із тих голосів, які допомагають українській літературі залишатися живою, чесною та глибоко своєю. І це, мабуть, найцінніше, що може дати сучасний автор своїм читачам.