Артур Дронь народився 31 грудня 2000 року в селі Воскресинці на Івано-Франківщині. У 13 років він уже стояв на майдані з плакатами «Слава Україні!», а в 21 — добровільно пішов у 125-ту окрему бригаду територіальної оборони. Сьогодні це один із найяскравіших голосів сучасної української літератури: автор поетичних збірок «Гуртожиток №6» та «Тут були ми», лауреат премії імені Юрія Шевелева за прозову книгу «Гемінґвей нічого не знає», ветеран, який після важкого поранення на Запоріжжі демобілізувався у липні 2025 року й продовжує писати, виступати й надихати.
Його шлях — це не романтична історія про «поета на війні». Це реальність молодої людини, чиє дорослішання збіглося з Революцією гідності, а перші серйозні кроки в літературі — з повномасштабним вторгненням. Дронь не просто фіксує події. Він створює нову мову, в якій окопний побут, братство, віра й біль переплітаються з філософськими роздумами про те, якою має бути література про війну за існування нації.
Дитинство на заході України та перші літературні кроки
Дитинство Артура минуло між селами Воскресинці та Підмихайлівці. Розширена родина, сільські застілля, а згодом переїзд у недобудований будинок, де хлопець часто почувався самотнім. У 13 років він разом з однокласниками та вчителями малював плакати й скандував гасла на підтримку Майдану. Це сформувало відчуття причетності до великої історії.
У підліткові роки на нього сильно вплинули Ернест Гемінґвей та Еріх Марія Ремарк. Роман «На Західному фронті без змін» вразив не батальними сценами, а моральним болем: герой вбиває ворога, а потім жаліє його, бачачи в ньому таку ж страждаючу людину. Ця думка про спільну людяність по обидва боки фронту пізніше стане важливою для Дроня.
У 2017 році він вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Жив у Львові, працював у студентському відділі, а з березня 2021-го — івент-менеджером у «Видавництві Старого Лева». Там він організовував презентації, писав рецензії, спілкувався з авторами. У 2020 році, ще студентом, видав першу поетичну збірку «Гуртожиток №6». Книга вийшла невеликим накладом, але швидко привернула увагу — її переклали литовською, англійською, польською та італійською.
24 лютого 2022-го: рішення, яке змінило все
25 лютого Артур звернувся до територіального центру комплектування. 2 березня вже проходив службу як солдат-стрілець у новоствореній 125-й окремій бригаді територіальної оборони. Він не шукав «військової романтики». Просто розумів: коли на твою країну напали, залишатися осторонь неможливо.
Підготовка проходила у Львівській області, потім — охорона стратегічних об’єктів на Закарпатті, спорудження оборонних рубежів на Волині. У серпні 2022-го бригада вирушила на схід. Артур опинився в Донецькій області, біля села Торське, у Серебрянському лісі. Там, у зимових окопах, він провів майже вісім місяців. Пізніше — Харківщина з липня 2023-го, а згодом Запорізький напрямок.
Він дослужився до молодшого сержанта, очолював відділення. Автомат назвав «Ернестом» — на честь улюбленого письменника. Позивний «Давид» пов’язаний з біблійним царем-псалмоспівцем. У побуті проявлялася ніжність: побратимів з позивними «Сем» називали «Семчиком», а загиблих виносили з поля бою, загортаючи в спальники.
Поезія, що народжувалася між обстрілами
Перші фронтові вірші з’явилися вже навесні 2022-го. Один з них — «Трисвяте» — увійшов до збірки «Тут були ми», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева» в грудні 2023 року. Книга написана на фронті, але, як підкреслює сам автор, «не про війну». Вона про людей: їхні страхи, мрії, стосунки, пам’ять про тих, кого вже немає.
Вірші Дроня уникають пафосу й прямого зображення бойових дій. Вони фіксують мікросвіти: запах мокрої землі в окопі, сміх побратимів, молитву перед боєм, відчуття, що «людина стає дуже старою, коли повертається на війну». Поезія стала для нього способом зберегти людяність і передати досвід тим, хто не був там.
Міжнародне визнання прийшло швидко. Англійський переклад «We Were Here» (перекладачка — Юлія Мусаковська) вийшов у Великій Британії. Вірші друкували в американських та європейських виданнях, а сам Дронь став одним із найпомітніших представників нової хвилі української воєнної літератури.
Жовтень 2024-го: поранення, яке розділило життя на «до» і «після»
31 жовтня 2024 року під час бойового виходу на позиції біля населеного пункту Левдне на Запоріжжі група з п’яти військових підірвалася на протипіхотній міні з дистанційним реагуванням. Двоє загинули, троє отримали поранення. Артур зазнав мінно-вибухової травми лівого передпліччя — перелом променевої кістки, пошкодження нервів, втрата чутливості в пальцях. Додаткові осколкові поранення в плече, стегно й гомілку. Була й контузія.
Евакуація проходила під обстрілами болотистою місцевістю. Подальше лікування — у Запоріжжі, Вінниці, львівській лікарні Святого Пантелеймона та Національному реабілітаційному центрі Unbroken. Після кількох операцій, реабілітації та проходження військово-лікарської комісії Артур отримав третю групу інвалідності. У липні 2025 року його демобілізували «за станом здоров’я у зв’язку з інвалідністю, набутою внаслідок поранення».
Він жартує, що нинішній стан — це не «повернення з війни», а «довгий відпустка». Попереду ще одна операція та тривала реабілітація.
«Гемінґвей нічого не знає»: прозовий прорив і премія Шевелева
Під час служби та реабілітації Дронь почав писати прозу. У серпні 2025 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка короткої прози «Гемінґвей нічого не знає». Це фрагментарні тексти, сни, спогади, внутрішні монологи. Немає лінійного сюжету — є досвід: віра на фронті, братство, страх, надія, смерть і любов.
Книга стала справжнім літературним явищем. У грудні 2025 року Артур Дронь отримав премію імені Юрія Шевелева — одну з найпрестижніших нагород за українську есеїстику та художню публіцистику. Крім того, «Гемінґвей нічого не знає» увійшла до списку «Вибір Читомо» 2025 року, стала лавреатом рейтингу «Книжковий інфобум» у категорії «Найкраща прозова книга» та потрапила до переліку найкращих українських книжок року за версією Українського ПЕН.
Станом на червень 2026 року книга вже має сьоме видання, а загальний наклад перевищив 50 500 примірників. Контракти на переклад і видання підписані з 11 країнами. Презентації проходили у Львові, Луцьку та інших містах, а французьке видання «Тут були ми» обговорювали в Парижі.
Цікаві факти про Артура Дроня
- Позивний «Давид» і автомат «Ернест» — не просто деталі, а спосіб зберегти культурний код навіть у найжорсткіших умовах.
- Першу книгу «Гуртожиток №6» він видав у 19–20 років, ще до повномасштабної війни.
- У «Гемінґвей нічого не знає» автор свідомо уникає зображення росіян як головних героїв — фокус на українському досвіді та людях, які захищають свою землю.
- Дронь ідентифікує себе з Українською греко-католицькою церквою, часто звертається до образів Блаженнішого Святослава та Любомира Гузара.
- У 2026 році він опублікував великодні роздуми, інтерпретуючи війну через біблійну оптику «Найновішого Завіту».
- Міжнародні переклади його текстів з’являються швидше, ніж у багатьох відоміших авторів старшого покоління.
Нова література про війну: чому Дронь важливий саме зараз
Дронь переконаний: потрібна література антивоєнна, але не антимілітарна. Вона має чітко розрізняти того, хто нападає зі зброєю, і того, хто захищається. Його тексти не героїзують війну, але й не знецінюють подвиг людей, які взяли до рук зброю, щоб врятувати країну.
У його поезії та прозі багато ніжності — до побратимів, до загиблих, до самого життя. Він пише про те, як у окопах народжується відповідальність один за одного, як «любов загортають у спальники і виносять». Це не сентиментальність, а нова етика, народжена в екстремальних умовах.
Його досвід — це досвід покоління 2000-х, для якого війна стала не епізодом, а фоном усього свідомого життя. Дронь не моралізує й не шукає простих відповідей. Він фіксує правду — болісну, складну, але живу.
Сьогодення: «довгий відпустка» та нові горизонти
Після демобілізації Артур Дронь адаптується до цивільного життя. Триває реабілітація, планується ще одна операція. Він уникає надмірної публічності — травма дає про себе знати. Водночас активно працює з текстами, бере участь у презентаціях, спілкується з читачами.
У березні 2026 року в інтерв’ю він говорив про переклади книги на іноземні мови та про те, що історії людей з його текстів не повинні зникати або змішуватися з наративами агресора. У червні 2026-го радісно повідомляв про новий тираж «Гемінґвей нічого не знає» — сьоме видання, понад 50 тисяч примірників.
Його голос сьогодні — це не тільки література. Це свідчення того, як молода людина з маленького села на заході України, яка любила Гемінґвея й Ремарка, стала частиною великої історії й перетворила власний біль на тексти, що допомагають тисячам інших людей почуватися не самотніми.
Артур Дронь продовжує писати. І це, мабуть, найважливіше. Бо поки є слова, є пам’ять. А поки є пам’ять — є шанс, що наступні покоління не повторять помилок минулого.