Віктор Зарецький народився 8 лютого 1925 року в Білопіллі на Сумщині й помер 23 серпня 1990-го в Кончі-Озерній під Києвом. Цей художник, педагог і шістдесятник став одним із найяскравіших голосів українського мистецтва XX століття. Його полотна поєднують потужну емоційну силу з декоративною вишуканістю, а життя — трагедію з непереможною жагою до творчості. Для початківців Зарецький — це майстер, який умів бачити красу в простих речах: шахтарському дворі, селянському полі чи золотому орнаменті хустки. Для просунутих — це символ внутрішньої свободи в тоталітарній системі, творець унікального стилю «українська неосецесія», що синтезував народні мотиви з європейським модерном.
Його творчий шлях охоплює понад тисячу робіт: від ранніх жанрових сцен у дусі соціалістичного реалізму до пізніх філософських композицій, пронизаних золотом і символізмом. Зарецький не просто малював — він відстоював право художника бути собою. Разом із Аллою Горською він творив монументальні мозаїки, що й досі вражають силою. Після її трагічної загибелі 1970 року біль перетворився на потужний імпульс, а в 1980-х Клімт став для нього духовним провідником. Сьогодні, у 2026 році, його спадщина живе в музеях, приватних колекціях і серцях тих, хто шукає в мистецтві не просто красу, а правду про себе й свій народ.
Дитинство серед шахт і річок: корені майбутнього майстра
Білопілля, де стикаються Вир і Крига, стало першим полотном для маленького Віктора. Родина Зарецьких мала глибокі козацькі корені — за переказами, предки були серед засновників міста ще в XVII столітті. Батько Іван Антонович працював бухгалтером, мати Марія Андріївна любила музику й малювання. Дитинство хлопчика минало в робітничих селищах Горлівки та Сталіно на Донбасі. Там він бачив не лише пил шахт, а й людську гідність у важкій праці. Евакуація 1941 року до Губахи в Пермській області різко змінила життя: середня школа, перші етюди, приватні уроки в живописця Миколи Орєхова.
1943 рік приніс мобілізацію до Червоної армії. Через глухоту на одне вухо Віктор не потрапив на передову, служив у запасному полку. Демобілізація 1945-го застала родину під Тулою. Саме там, у маленькому селищі Обідімо, він остаточно зрозумів: мистецтво — це його спосіб дихати. Ці ранні роки заклали фундамент — повагу до праці, чутливість до пейзажу й бажання залишити слід, попри всі перешкоди.
Київський період: від студентських етюдів до перших визнань
1946 рік відкрив двері Київської художньої школи, де Зарецький вчився в Геннадія Титова й Петра Драченка. Далі — Київський державний художній інститут (1947–1953), майстерня Сергія Григор’єва, Костянтина Єлеви, Михайла Шаронова. Сталінська й Рєпінська стипендії свідчили про талант, а дипломна робота «До Мавзолею» (1953) — про майстерність композиції. З 1953 по 1957 рік він сам викладав у інституті, передаючи досвід Ігорю Григор’єву та Аді Рибачук.
Ранні полотна Зарецького — це живі, ритмічні сцени Донбасу: «Шахтарі. Зміна» (1955), «Жаркий день» (1957), «Шахтний двір» (1958). Художник спускався в шахти, працював пліч-о-пліч із гірниками, щоб передати не ідеологію, а справжню гідність людини праці. Ці твори принесли перші нагороди, але вже тоді в них пробивалася національна характерність — силует, колір, емоційна глибина.
Шістдесятництво й спільна творчість з Аллою Горською: час культурного відродження
1952 рік став доленосним — шлюб з Аллою Горською. Разом вони стали серцем руху шістдесятників. Зарецький очолив Клуб творчої молоді «Сучасник» (1963), організовував виставки, дискусії, відстоював право на свободу творчості. Монументальне мистецтво стало їхньою спільною зброєю: мозаїки «Прометей», «Земля», «Вогонь» у школі №47 в Донецьку (1965–1966), «Дерево життя» й «Птах-мрія» в Жданові (1967), «Прапор перемоги» в Краснодоні (1968–1970). Яскраві, життєствердні, насичені народними мотивами, ці роботи поєднували сучасність із традицією.
Селянський цикл 1960-х — «Вибирання льону» (1960), «Дівчата» (1962), «Дівчина з Полісся» (1965) — це гімн українській землі. Зарецький працював на Чорнобильщині, спілкувався з колгоспниками, вбирав кольори й ритми народного життя. Портрети — «Оля» (1969), «Вишневий вітер» (1966) — дихають теплом і щирістю. Разом із Горською вони створювали не просто картини, а простір свободи в задушливій атмосфері радянської дійсності.
Трагедія 1970 року: біль, що перетворився на силу
Листопад 1970-го став чорною сторінкою. Вбивство Алли Горської (і, ймовірно, пов’язане з ним убивство батька Віктора) розірвало світ художника. КДБ закрило справу, але біль залишився. Зарецький забрав сина Олексія, виїжджав у Прибалтику, потім на Сахалін. Творчість стала порятунком. Портрети Василя Стуса — кілька олівцевих 1970-х і потужний «Орач» (1989–1990) — це не просто зображення, а розмова про несправедливість і стійкість.
1970-ті принесли інтроспекцію. Полотна стають глибшими, символічними. «Світлий спогад. Автопортрет з дружиною» (1976) — ніжний і болісний водночас. Художник не зламався. Він продовжував працювати, шукаючи нові форми вираження.
Другий шлюб і «Студія Зарецького»: педагогіка як продовження творчості
1978 рік — новий етап. Шлюб із художницею Майєю Григор’євою став початком спільної «Студії Зарецького». У приватній школі в Кончі-Озерній зібралося понад двісті учнів. Авторська методика «Роздуми біля полотна» вчила не техніці, а мисленню: спостерігати, відчувати, бути щирим. Зарецький повторював: «Якщо я, як художник, не знатиму культури свого народу, серед якого я живу, я просто не зможу бути художником». Учні стабільно вступали до вищих навчальних закладів, а студія стала неформальним осередком, де народжувалися нові митці.
Майя підтримувала, допомагала, разом вони творили атмосферу свободи. Конча-Озерна стала домом, де пейзажі за вікном перетворювалися на полотна: «Осінь. Конча-Озерна» (1987), «Вечірнє катання» (1982).
Українська неосецесія: зустріч з Клімтом і золотий вибух
1980-ті принесли справжній переворот. Зарецький відкрив для себе Густава Клімта й створив власну версію — українську неосецесію. Декоративність, золото, орнаменти, але не копіювання, а синтез із народним мистецтвом. Жіночі образи, пейзажі, символи — все дихає емоційною силою. Триптихи «Мистецтво» (1987) і «Релігія» (1987) — це філософські роздуми про долю культури. «Голодомор» (1988), «Золотий череп. Дзвони Чорнобиля» (1989), «Пам’яті Алли Горської» (1989–1990) — полотна, де біль і надія переплітаються в орнаментах.
Пізні роботи — «Сон-трава» (1986), «Літо» (1986–1987), «Солдатка» (1988) — вражають світлом, ритмом, внутрішньою музикою. Зарецький не просто малював — він перетворював трагедію на красу, а народну традицію на сучасну мову. Його стиль став мостом між минулим і майбутнім українського мистецтва.
Спадщина, що продовжує жити
Посмертно, 1994 року, Віктор Зарецький став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Його роботи зберігаються в Національному художньому музеї України, Харківському художньому музеї, приватних колекціях. Мозаїки й досі прикрашають міста. Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького популяризує спадщину, організовує виставки. У 2025 році, до 100-річчя, відкрилися численні експозиції, що показали художника в новому світлі — не лише як чоловіка Горської, а як самостійного генія.
Сьогодні Зарецький надихає молодих митців. Його методика живе в студіях, а картини — в серцях тих, хто шукає в мистецтві правду.
Цікаві факти про Віктора Зарецького
- Козацьке коріння й перші кроки. Предки Зарецьких, за легендами, заснували Білопілля. Хлопчик змалечку малював усе, що бачив навколо — від шахтарських ламп до квітів на вишнях.
- Глухота не завадила слухати світ. Через ваду слуху він не воював, але зате глибше відчував ритм і колір у мистецтві.
- Бугі-вугі в Києві 1955-го. Один із перших, хто танцював модний танець у столиці — символ бунту проти сірості.
- Дві духовні опори. Сам Зарецький називав Тараса Шевченка й Густава Клімта своїми «батьками» в мистецтві.
- Персональна виставка за життя. Лише одна — 1989 року в Будинку вчених у Києві. Більшість робіт уперше побачили світ уже після 1990-го.
- Понад 200 учнів. Студія Зарецького стала кузнею нового покоління художників, які й досі згадують «Роздуми біля полотна».
- Твори на аукціонах. Полотна Зарецького продаються на Christie’s і Sotheby’s — доказ того, що його мистецтво пережило епоху.
Періоди творчості Зарецького в порівнянні
| Період | Характеристики стилю | Ключові теми та твори | Вплив на спадщину |
|---|---|---|---|
| 1950-ті — ранній | Соціалістичний реалізм з елементами національної характерності | Шахтарський цикл («Зміна», «Жаркий день») | Поклали основу майстерності рисунка й композиції |
| 1960-ті — шістдесятництво | Модернізм, монументальність, народні мотиви | Селянський цикл, мозаїки з Горською («Дерево життя») | Символ культурного відродження |
| 1970-ті — перехідний | Інтроспекція, портрети, символізм | Портрети Стуса, «Світлий спогад» | Трансформація болю в мистецтво |
| 1980-ті — зрілий | Українська неосецесія (вплив Клімта + народне) | Триптихи, «Голодомор», «Золотий череп» | Унікальний внесок у світове мистецтво |
Ця таблиця (джерело: аналіз творчості за матеріалами Національного художнього музею України та фонду horska-zaretskyi.com) показує, як Зарецький постійно еволюціонував, залишаючись вірним собі.
Його полотна не просто висять у музеях. Вони говорять. Про стійкість, про красу в буденному, про те, що навіть у найтемніші часи можна створювати світло. Віктор Зарецький залишив не тільки картини — він залишив приклад, як бути художником у повному сенсі цього слова.