У самому центрі Києва, на бульварі Тараса Шевченка, 12, у Національному музеї Тараса Шевченка триває виставка «Сині чудасії». До 16 липня 2026 року тут експонують 35 унікальних робіт Марії Примаченко з музейної колекції. Блакитні та сині тони домінують у цих композиціях, наповнюючи їх енергією душевного піднесення, вірою в чудеса та передчуттям доброго майбутнього. Це не просто чергова експозиція — це можливість побачити, як фантазія художниці перетворює звичайні мотиви на універсальні послання про гармонію, добро і стійкість.
Виставка «Сині чудасії» стала продовженням інтересу до творчості Примаченко, який не згасає. Раніше, з 19 грудня 2025 до 15 лютого 2026 року, той самий музей показував проєкт «З вірою в Україну», присвячений 117-й річниці від дня народження майстрині. Тоді куратори спеціально підібрали твори різних періодів, щоб відвідувачі могли простежити еволюцію її творчої мови — від ранніх декоративних композицій 1930-х до зрілих робіт 1970–1980-х років із їхньою простотою форми та складною образною структурою. Обидві виставки демонструють: Примаченко — це не лише легенда минулого, а жива присутність у культурному просторі сучасного Києва.
Марія Оксентіївна Примаченко народилася 12 січня 1909 року в селі Болотня на Поліссі. Дитинство пройшло серед луків, річки та хат, розписаних сусідами. Хвороба на поліомієліт загострила її спостережливість і чутливість до світу. Саме там, на піску біля хати, вона вперше малювала квіти, а потім розписала рідну оселю блакитним глеєм. Батько теслярував огорожі з стилізованими голівками, мати вишивала — усе це стало першим університетом майбутньої художниці. У 1930-х роках вона потрапила до Центральних експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва, де вчителювали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський та Василь Касіян. Уже 1936 року її роботи експонувалися на республіканській виставці в Москві, Ленінграді та Варшаві — цілий зал і диплом першого ступеня. 1937-го її твори побачили в Парижі.
Після війни, втративши чоловіка, Примаченко на два десятиліття майже припинила малювати. Повернення до пензля стало новим народженням. З 1960-х вона вела дитячу студію в Болотні, а з 1967-го почала створювати сюжетні композиції — весілля, сватання, побутові сцени, наповнені теплом і гумором. У 1970-х розквітнув її наратив: «Весілля», «Катерина спігає пісню», «Галя на весілля запрошує». Кожна робота часто супроводжувалася авторським віршем — коротким, влучним, таким самим безпосереднім, як і зображення.
Стиль Примаченко — це наївне мистецтво в purest вигляді, але з глибиною, якої не завжди очікуєш. Вона не дотримувалася академічних правил перспективи чи анатомії. Натомість створювала власний всесвіт, де звірі мають людські очі з пухнастими віями, квіти дивляться на глядача, а птахи несуть послання. Техніка — гуаш або tempera на папері, чіткі контури, насичені, майже вибухові барви. Ранній період більше декоративний: орнаменти, квіти, візерунки, натхненні поліськими вишивками та розписами. Зрілий — сюжетний, з чіткою етичною програмою. Добро завжди яскраве, світле, активне. Зло — темне, приглушене, але ніколи не перемагає остаточно.
Фантастичні звірі Примаченко — це не просто милі химери. «Гороховий звір», «Дикий чаплун», «Звіриний суд», де чорна мавпа пише протокол, а вовки навшпиньки — це застереження. Художниця говорила: «Будь проклята війна!». Її тварини — уособлення сили природи, яка захищає гармонію. Вони олюднені, але не втрачають дикої гідності. Квіти — «квіти-оченята» — символи пильності, здатності бачити правду крізь брехню. Серія «Людям на радість» 1966 року принесла їй Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. У цих роботах радість буття поєднується з тихим смутком — уквітчана могила в рушниках нагадує про циклічність життя.
1986 рік став переломним. Чорнобильська катастрофа зачепила Болотню — село опинилося в 30-кілометровій зоні відчуження. Примаченко створила цілу серію, присвячену трагедії. «Тіло, що розлетілося на мільйон атомів», «Квітки виросли коло четвертого блока» — це не просто документ, а глибоке переживання болю рідної землі. Одна з робіт пізніше була продана на аукціоні за 500 тисяч доларів на підтримку Збройних Сил України. Художниця прожила в зоні до самої смерті 1997 року, залишаючись вірною своїм принципам: малювати те, що відчуваєш, і говорити правду барвами.
Сьогодні, коли відвідуєш «Сині чудасії», особливо гостро відчуваєш, наскільки актуальною лишається її мова. Блакитні тони — це не просто колірна гама. Це віра в диво, в те, що навіть після найтемніших періодів настає світло. Виставка дозволяє побачити не лише окремі шедеври, а цілісну картину творчої еволюції. Від декоративних ранніх робіт до пізніх, де простота форми поєднується з філософською глибиною. Куратори підібрали твори так, щоб кожен відвідувач — і новачок, і знавець — знайшов щось для себе.
Для тих, хто тільки відкриває для себе Примаченко, варто почати з загального огляду. Зверніть увагу на те, як змінюється колірна палітра від роботи до роботи. Блакитні композиції «Синіх чудасій» створюють відчуття легкості та надії. Порівняйте їх із більш насиченими, драматичними творами Чорнобильської серії — різниця в емоційному заряді відчутна одразу. Для просунутих глядачів цікаво простежити, як фольклорні мотиви Полісся переплітаються з особистим міфом художниці. Її звірі — це не запозичення з казок, а авторська інтерпретація, де традиція отримує нове, сучасне звучання.
Практична частина візиту до музею на бульварі Шевченка, 12 проста. Музей працює з середи по неділю з 10:00 до 18:00, каса — до 17:15. Вхід на виставку — за квитком до музею (повний близько 150–200 грн, пільговий — 70 грн). Краще приходити в будні до обіду — менше натовпу, більше часу на споглядання. Не поспішайте. Кожна робота Примаченко розкривається поступово. Спочатку кидається в очі яскравість, потім — деталі: вираз очей звіра, нахил квітки, ритм орнаменту. Якщо є можливість, почитайте вірші художниці, які часто супроводжують її твори — вони додають ще один вимір сприйняття.
Окрім музею на бульварі Шевченка, твори Примаченко зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва — там зосереджено понад 650 її робіт. Періодично вони теж з’являються на виставках. У 2022 році в Українському домі показували проєкт «Марія малює» зі 100 раніше невідомими роботами з приватної колекції. У Софії Київській проходила виставка «Дві Марії» разом із творами Марії Галушко. Таким чином, навіть якщо основна експозиція завершується, можливість побачити спадщину художниці в Києві залишається.
Цікаві факти
Марія Примаченко створила понад 800 картин. Близько 650 з них зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва в Києві. Її син Федір Примаченко — теж народний художник України, майстер наївного мистецтва, який продовжує сімейну традицію. 1967 року Примаченко відновила активну творчість після тривалої паузи, спричиненої війною та втратою чоловіка. З цього моменту почався найплідніший період її сюжетної живопису. Одна з робіт Чорнобильської серії була продана на аукціоні за 500 000 доларів на підтримку Збройних Сил України. Інша, «Моя хата, моя правда» (1989), — за 110 000 євро на благодійному аукціоні для української культури. 1937 року роботи Примаченко експонувалися в Парижі. 2009 року бульвар Лихачова в Києві перейменували на бульвар Марії Примаченко. Під час пожежі в Іванківському музеї 2022 року багато творів вдалося врятувати. Деякі з них пізніше показували на виставках у Києві та за кордоном. Художниця ілюструвала дитячі книжки Михайла Стельмаха та збірки народних пісень. Деякі з них перекладені англійською та іспанською мовами. Примаченко часто писала вірші до своїх робіт. Вони короткі, влучні й стають невід’ємною частиною сприйняття образу.
Коли виходиш із зали після «Синіх чудасій», залишається відчуття, ніби побував у іншому вимірі — яскравому, чесному, сповненому віри. Твори Примаченко не потребують складних пояснень. Вони говорять безпосередньо до серця. Саме тому виставки в Києві збирають і новачків, які вперше відкривають для себе наївне мистецтво, і досвідчених поціновувачів, які щоразу знаходять нові деталі та емоційні нюанси.
У 2026 році, коли українська культура переживає період випробувань і водночас потужного відродження, спадщина Марії Примаченко звучить особливо сильно. Її фантастичні звірі, квіти-оченята та блакитні чудеса нагадують: навіть у найскладніші часи можна і потрібно зберігати віру в диво, у силу добра і в те, що краса здатна протистояти темряві. Київ дає таку можливість — просто прийти на бульвар Шевченка і дозволити собі зануритися в цей світ.