Вадим Васильович Хлуп’янець народився 4 червня 1996 року в Донецьку. У 26 років він уже встиг подарувати київській сцені свою грацію та енергію як артист балету Національного театру оперети, а потім узяв до рук зброю й пройшов найзапекліші бої на сході. 15 листопада 2022 року ворожа снайперська куля обірвала його життя під Бахмутом. Його історія — це не просто хроніка життя й загибелі. Це портрет людини, яка вміла тримати баланс між світлом софітів і темрявою траншей, між аплодисментами й обов’язком перед домом.
Родина Хлуп’янців жила в звичайному донецькому багатоквартирнику. Біля будинку був саморобний футбольний майданчик, де Вадим змалку проводив години. Батько прищепив синам любов до футболу й шахів. Мама грала на акордеоні, батько — на гітарі. Старший брат Віктор свого часу був солістом ансамблю народного танцю «Донбас», нині живе в Канаді. Вадим обрав балет. Спочатку це були заняття в гімнастичному залі з тренером у Донецьку, потім — народні та спортивні танці. Літо він часто проводив у селі Старий Дорогинь на Житомирщині — рибалив, збирав гриби. Це село стало для нього другою домівкою ще до того, як доля змусила родину туди переїхати.
У 2014 році після окупації Донецька сім’я перебралася на Житомирщину. Вадим отримав статус переселенця й поїхав до Києва здобувати фах. Він закінчив Київський хореографічний коледж. 2015 року його прийняли до трупи Київського національного академічного театру оперети. Це стало його першим і єдиним місцем роботи. Генеральний директор-художній керівник театру Богдан Струтинський пізніше згадував, що Вадим прийшов сюди служити мистецтву й віддавав себе без залишку.
На сцені оперети Вадим брав участь у багатьох постановках. Серед них — «За двома зайцями», «Кармен», «Таке єврейське щастя» Ігоря Поклада (режисер Сергій Сміян). 2018 року він танцював у «Скрипалі на даху» на музику Джеррі Бока (режисер Богдан Струтинський) та у «Москалиці» Марії Матіос (режисер Влада Бєлозоренко). 2021-го з’явилася вистава «Доріан Грей» Аса Яноша та Гунара Браунке за мотивами Оскара Уайльда (режисер Вадим Прокопенко). Колеги згадували, що Вадим і його партнерка Дар’я Ципа створювали на сцені особливу атмосферу. Він не просто виконував па — він жив кожним образом, наповнюючи його внутрішнім світлом.
Поза сценою Вадим залишався активним і допитливим. 2017 року його визнали найкращим бомбардиром у турнірі з мініфутболу серед театральних команд Києва. У вільний час він опановував хіп-хоп. Колеги описували його як людину, на яку завжди можна покластися. Артем Тимчук, який працював у балетній трупі, казав, що з Вадимом можна було говорити про все і не боятися, що слова розійдуться далі. Михайло Боцок, колишній соліст оперети, ставився до нього як до молодшого брата: вони разом тренувалися, обговорювали правильне харчування й системи підготовки. Під час карантину Вадим пішов працювати на завод захисних масок, щоб бути корисним. Тоді ж попросив Боцока навчити його водити — займалися серйозно, на парковці торговельного центру, і Вадим усе робив акуратно та зосереджено.
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Вадим не вагався. Спочатку став до лав територіальної оборони, а потім добровільно приєднався до об’єднання «Легіон Свободи» Національної гвардії України. Позивний — «Магнум». Він пройшов Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Зайцеве. Командир батальйону «Свобода» Денис Попов пізніше розповідав, що хлопці до останнього боронили Рубіжне, останніми відходили човнами по річці з Сєверодонецька. Під Бахмутом вони тримали оборону в найгарячішій точці фронту. Вадим не робив із себе героя. За місяць до загибелі, під час ротації, він зайшов до театру просто привітатися з друзями й колегами. Казав: виконує свій обов’язок громадянина, і Україна обов’язково переможе.
15 листопада 2022 року під Бахмутом усе обірвалося. Вночі ворог пішов у штурм. Бійці відбили атаку. Вадим виліз із укриття, щоб добити відступаючих. У цей момент снайпер влучив у нього. Побратим, який намагався врятувати друга, теж загинув від ворожої кулі. Командир згадував: «Ми знаємо, звідки стріляв снайпер, знаємо відстань. Таких снайперів залишилось лічені одиниці. Ми обов’язково відплатимо». Вадиму було лише 26.
Прощання відбулося 24 листопада 2022 року в Київському національному академічному театрі оперети. Саме того дня мала відбутися прем’єра вистави «The Ball». Колектив присвятив показ Вадиму. Він репетирував одну з ролей. У залі були рідні, колеги, військові, небайдужі люди. Овації після вистави перемежовувалися зі сльозами. Мама Вадима Олена сказала тоді: син пішов воювати, щоб звільнити свою домівку в Донецьку від загарбників і щоб родина могла повернутися. «Він дуже талановитий, але проміняв гримерку на окопи».
Цікаві факти з життя Вадима Хлуп’янця
Його життя було сповнене контрастів, які робили його постать особливо яскравою. Ось кілька деталей, що розкривають багатогранність натури Вадима.
- Родина Хлуп’янців — справжнє творче середовище. Мама грає на акордеоні, батько — на гітарі, старший брат Віктор був солістом ансамблю народного танцю «Донбас». Вадим став балетним артистом, але любов до руху й ритму передавалася в крові.
- У 2017 році він став найкращим бомбардиром турніру з мініфутболу серед театральних команд Києва. Балетна грація чудово поєднувалася зі спортивним запалом.
- У вільний час Вадим опановував хіп-хоп. Він не замикався в класичному балеті — йому було цікаво все, що пов’язано з танцем і самовираженням.
- Під час карантину він пішов працювати на завод захисних масок. Не для того, щоб «показати», а просто щоб бути корисним у складний момент.
- За місяць до загибелі, під час ротації, Вадим зайшов до рідного театру просто обійнятися з колегами. Не геройствував — просто жив своїм звичайним життям між фронтом і сценою.
- Прем’єра вистави «The Ball» 24 листопада 2022 року стала для театру одночасно й прощанням. Вадим репетирував у ній роль. Виставу присвятили його пам’яті.
- Документальний фільм «Танець з вогнем» (авторка Діана Жвінкліс, Платформа пам’яті Меморіал) вийшов 2023 року на телебаченні, а 12 травня 2026-го його показали в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Стрічка побудована на спогадах близьких — друзів, викладачів хореографічного коледжу, колег по театру.
- Театр оперети передав на пам’ять фотокартину «Оплески, що болять» з проєкту «Колискова. В обіймах війни». На ній — мама Вадима Олена поряд із його фото.
Пам’ять про Вадима живе в стінах Київського хореографічного коледжу, де його добре пам’ятають викладачі та студенти. Живе вона й у театрі оперети, де його ім’я згадують під час прем’єр і в розмовах колег. Живе в селі Старий Дорогинь на Житомирщині, де він похований і де родина знайшла прихисток після втрати Донецька. Живе в спогадах побратимів із «Легіону Свободи», які обіцяли не забути й відплатити за кожного загиблого.
Його мама сказала прості й точні слова: син хотів, щоб родина повернулася додому. Вадим Хлуп’янець зробив усе, що міг, аби цей день настав. Він танцював на сцені, поки міг, а коли прийшов час — став у стрій. І в цьому виборі — уся його суть.