Коли в радянських квартирах вмикався старий чорно-білий телевізор «Темп» чи «Горизонт», а стрілки годинника наближалися до дев’ятої вечора, у багатьох домівках України наставала особлива мить. Діти сідали на підлогу або залізали на диван ближче до екрана, батьки відкладали газету, а з динаміків лунало спокійне, трохи хриплувате від життя: «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка! Це я, Дід Панас…»
Ця фраза стала ритуалом для кількох поколінь. Вона не просто запускала передачу — вона переносила малечу в світ, де зло завжди програвало, а добро мало тепле, трохи зморшкувате обличчя з сивою перукою й вишиваною сорочкою. За лаштунками ж стояв актор Петро Юхимович Вескляров, людина зі складною долею, яка в 51 рік несподівано стала найвідомішим дідусем країни.
Дитинство на Черкащині: від комуни до першої сцени
Петро народився 10 червня 1911 року в містечку Тальне на Черкащині в родині Хаїма Векслера. Справжнє ім’я хлопчика — Пінхас Хаїмович Векслер. Сім’я жила небагато, батько працював кравцем або муляром, а в роки радянської влади вони вступили до комуни «Вулик і Бджола». Саме там, у двоповерховому будинку, який будували всією громадою, малий Пінхас уперше доторкнувся до театру — через драмгурток.
У 18–21 рік доля зробила крутий поворот. До Тального приїхав Черкаський робітничо-селянський пересувний театр. Режисер Олексій Громов побачив у юнаку іскру й запросив до професійної трупи. Голова комуни переконав родину відпустити сина. Так почався шлях актора, який тривав понад шістдесят років.
Війна, полон і нова доля
Коли почалася Друга світова, Петра мобілізували до військового похідного театру Південно-Західного фронту. Трупа ставила вистави навіть на аеродромах — прем’єра «Ключів Берліна» відбулася на Бориспільському аеродромі. У 30 років актор потрапив в оточення й опинився в німецькому таборі для полонених.
Щоб вижити, він змінив ім’я та прізвище на Петро Юхимович Вескляров. Зовнішність і вільна українська мова допомогли. Звільнений восени 1941-го, два роки він провів в окупованому Києві, працював на залізниці й організував драматичний гурток. Після звільнення столиці повернувся до фронтового театру, а 1946-го демобілізувався.
Через позначку в анкеті про перебування на окупованій території жити в Києві йому заборонили. Так доля закинула його до Луцька — міста, яке стало другим домом на багато років.
Луцький період: класичні ролі та сімейне життя
У Волинському українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка Петро Вескляров грав провідні ролі. Микола Задорожний у «Украденому щасті» Івана Франка, Командор у «Камінному господарі» Лесі Українки, Городничий у «Ревізорі» Гоголя, Монтанеллі в «Оводі». Публіка любила його за глибокий голос і природну сценічну присутність.
Тут він одружився з Галиною — секретаркою театру. 1949 року народився син Богдан. Сім’я жила в комуналці на проспекті Волі. Пізніше Петро Юхимович виховував ще й доньку загиблого брата Ісака — Аллу. Життя було непростим, але театр давав сенс.
Кіно і переїзд до Києва
1958–1959 роки стали поворотними. Весклярова запросили на Київську кіностудію імені Олександра Довженка. Дебют — роль діда Петрія у фільмі «Олекса Довбуш». Потім були десятки картин: «Іванна», «Кров людська — не водиця», «Вій», «Циган», «Забудьте слово «смерть»». Загалом — близько п’ятдесяти фільмів, переважно характерні ролі селян, дідів, робітників.
Переїзд до Києва розірвав перший шлюб. Дружина не хотіла залишати Луцьк. Актор оселився в гуртожитку студії, знімався по дві-три ролі на рік у різних режисерів. Пропонували навіть роботу на «Мосфільмі», але головна роль у житті ще чекала попереду.
Як 51-річний актор став Дідом Панасом
На початку 1960-х на Українському радіо шукали заміну ведучому програми «Казки дідуся Панаса». Конкурс зібрал близько двохсот претендентів. Петро Юхимович прийшов, бо потребував підробітку — утримував родину брата й допомагав синові. Його обрали за тембр голосу й щиру, не акторську манеру.
Спочатку він вів передачу на радіо. 1964–1969 року програму перенесли на телебачення під назвою «На добраніч, діти!». В ефір виходили щоп’ятниці о 20:45, тривалістю 15 хвилин. Дід Панас з’являвся в простій сільській хаті з вишитими рушниками, у власній вишиванці й сивій перуці, яка ховала лисину. Фірмова фраза «Добрий вечір вам, малятка…» народилася саме тоді.
Сімнадцять років магії в прямому ефірі
Кожного вечора Дід Панас писав сценарій уранці, а ввечері виходив у прямий ефір. Він розповідав казки напам’ять, читав листи від дітей, вітав з днями народження. Після кожного випуску на студію приходили мішки з малюнками, віршиками й подяками. Одного разу актор закашлявся в кадрі — за кілька днів надійшли десятки тисяч посилок з медом, малиною та травами «для дідуся».
Програма стала першим справжнім українським телевізійним ритуалом для дітей. У часи, коли ефір був переважно російськомовним, саме Дід Панас щовечора дарував малечі рідне слово, українські образи й відчуття, що хтось турбується саме про них. Багато хто з тих дітей сьогодні згадує: «Ми бігли до телевізора, ніби на зустріч з рідним дідусем».
Міф про «Отака х*ня, малята»: як народилася легенда
Найвідоміша історія про Діда Панаса — нібито в прямому ефірі він завершив передачу фразою «Отака х*ня, малята…». Мем розлетівся країною ще в 1990-ті й досі живе в інтернеті. Насправді жодного запису з такою фразою не існує. Збереглася лише одна повна плівка 1984 року — там усе чисто й по-дитячому лагідно.
Свідчення суперечливі. Одні колеги заперечують, інші припускають, що фразу могли сказати вже після ефіру, коли камери вимкнули, — як зняття напруги після важкого дня. Подібні міфи існують і в інших країнах (наприклад, американська легенда про дядька Дона). Ймовірно, це класичний «ефект Мандели» — колективна пам’ять створила історію, якої не було. Але саме вона зробила Діда Панаса ще більш народним персонажем.
Випробування системою та скромне життя
Українська мова й вишиванка Діда Панаса не всім подобалися. У 1970-ті з Москви приходили вказівки замінити «надто національного» ведучого. Студія отримувала сотні листів протесту від глядачів — і Діда Панаса залишали. Це був рідкісний випадок, коли прості люди змогли захистити улюбленця від цензури.
Плата за передачу становила близько 8–20 рублів за випуск. На місяць — стільки ж, скільки отримувала прибиральниця. Жив актор скромно: спочатку в однокімнатній квартирі навпроти кіностудії, потім у 1988-му переїхав на вулицю Саксаганського. Друга дружина Лілія та її донька Тетяна стали його родиною в Києві. Син Богдан залишився в Луцьку.
Завершення ери та прощання
З віком пам’ять почала підводити. Бували паузи до сорока секунд, коли Дід Панас забував текст або починав одну казку, а закінчував іншою. 1986–1988 року передачу зняли з ефіру. Формально — через вік і «зниження рейтингу», фактично — просто звільнили без особливих церемоній. Актор образився й довго не з’являвся біля телецентру.
Останні роки пройшли в спокої. Він ще зустрічався з глядачами в клубах, але головна сцена його життя завершилася. 5 січня 1994 року Петра Юхимовича не стало. Поховали в колумбарії Байкового кладовища в Києві.
Спадщина, яка живе й сьогодні
Дід Панас не отримав прижиттєвих державних нагород, крім звання Заслуженого артиста УРСР 1973 року. Натомість він отримав щось більше — місце в серцях мільйонів. У 2019 році в Тальному встановили меморіальну дошку на школі, де стояв його рідний дім. 2022 року одну з вулиць міста перейменували на вулицю Весклярова.
Сьогодні його образ продовжує жити в ностальгійних роликах, документальних фільмах, навіть у політичних казках сучасних письменників. Він став символом того часу, коли телебачення ще вміло бути щирим, а не просто розважальним. І головне — коли дитина могла відчути, що десь далеко, за екраном, є добрий дідусь, який саме про неї думає й саме для неї розповідає казку перед сном.
Цікаві факти про Діда Панаса
- Справжнє ім’я при народженні — Пінхас Хаїмович Векслер. Змінив прізвище під час війни, щоб вижити в німецькому полоні та окупації.
- За свою кар’єру знявся приблизно в 50 фільмах, але найвідомішим став не на кіноекрані, а в маленькій хатині телевізійної студії.
- Одного разу закашлявся в прямому ефірі — за кілька днів на студію надійшли десятки тисяч посилок з ліками та солодощами від турботливих глядачів.
- Плата за одну передачу становила 8–20 рублів. На місяць це було стільки ж, скільки отримувала прибиральниця на студії.
- У 1970-ті роки з Москви намагалися замінити Діда Панаса через «надмірний націоналізм» (вишиванка й українська мова). Глядачі буквально засипали студію листами протесту — і його залишили.
- Жодного офіційного запису з фразою «Отака х*ня, малята» не існує. Це класичний культурний міф, який став частиною народної пам’яті.
- У 2022 році в Тальному вулицю Крилова перейменували на вулицю Весклярова на честь легендарного земляка.
Його голос досі можна почути в архівних записах — м’який, трохи втомлений життям, але такий, що миттєво переносить назад у дитинство. Дід Панас не просто вів передачу. Він створював відчуття, що світ, попри все, може бути добрим і справедливим — принаймні на п’ятнадцять хвилин перед сном. І це відчуття досі живе в тих, хто хоч раз у дитинстві засинав під його казки.