У старій селянській хаті над тихою річкою Удай у селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року народився Василь Андрійович Симоненко. Хлопчик ріс у світі післявоєнної бідності та мовчазної пам’яті про втрати, де мати-колгоспниця та сивий дідусь ставали цілим всесвітом. Батько залишив родину невдовзі після народження сина, і Василь довго вважав, що так і має бути — без «тата» в розмові. Дитинство пахло стернею, чулося в ньому відлуння материнських плачів над похоронками та важкої праці на полі. Саме там, у цій скупій на ласку землі, зароджувалася та внутрішня сила, яка згодом зробить його одним із найщиріших голосів шістдесятників.
До школи доводилося долати по дев’ять, а то й більше кілометрів в один бік — через ліси та поля. У шостому класі відстань сягала вже вісімнадцяти кілометрів туди й назад. Хлопець не скаржився. Закінчив школу із золотою медаллю й 1952 року вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Там, у товаристві майбутніх письменників Юрія Мушкетика, Миколи Сома, Валерія Шевчука, він поринув у літературну студію та почав серйозно писати вірші. Стиль свій пізніше описував просто: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».
Після університету 1957 року Василь опинився в Черкасах. Працював кореспондентом у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини» (де навіть очолював відділ пропаганди) та «Робітничій газеті». Журналістика давала хліб і можливість бачити реальне життя, але цензура жорстко обмежувала правду. У газетних матеріалах Симоненко змушений був говорити напівнатяками. Зате в поезії він не знав компромісів. 1962 року вийшла єдина за життя збірка «Тиша і грім». Решта — «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», дитячі казки «Цар Плаксій та Лоскотрон» та «Подорож у країну Навпаки» — з’явилися вже після його смерті.
У Черкасах 22-річний Василь зустрів свою долю — Людмилу Півторадню, кур’єрку редакції. Закохався так, що купив цілий кошик троянд, власноруч приготував із них вино за рецептом, почутим у відрядженні в Тальному, і пригостив кохану. Назвав напій по-французьки «Симоне». Обіцяв варити його кожної весни. Дружину лагідно кликав Люсею-малюсею та Люсен. У них народився син Олесь. Це була не просто родина — це була та тиха гавань, де поет міг бути собою.
Але справжнє покликання вивело його за межі редакційних стін. Навесні 1960 року Симоненко став душею Клубу творчої молоді в Києві. Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Василем Стусом, Миколою Вінграновським він їздив Україною з літературними вечорами, сперечався, читав вірші, які ще не могли з’явитися в офіційній пресі. Саме в цей період, 1962 року, разом із Горською та Лесем Танюком Василь виявив місця масових поховань жертв НКВС у Биківні, на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях. Вони зібрали свідчення, надіслали меморандум до Київської міської ради з вимогою зробити ці місця національними меморіалами. За ними встановили нагляд. Це був не просто громадянський вчинок — це був виклик системі.
Того ж літа 1962 року на залізничній станції імені Тараса Шевченка в Смілі сталася подія, яка, за словами багатьох сучасників, прискорила трагічний фінал. Після суперечки з буфетницею через цигарки (продавчиня відмовилася продавати за кілька хвилин до обідньої перерви) Симоненко показав редакційне посвідчення. Проте двоє міліціонерів скрутили його, завели до кімнати й жорстоко побили — переважно по хребту та нирках. Поета посадили у «воронок», тримали в смілянській камері до ранку. Звільнили лише після втручання секретаря міськкому партії. Слідів на «м’яких місцях» майже не було, зате внутрішні органи постраждали серйозно. З того часу нирки почали відмовляти.
Весною 1963 року хвороба загострилася. Лікарі діагностували рак нирок. У вересні Василя поклали до черкаської лікарні, зробили операцію. Вона не допомогла. У ніч з 13 на 14 грудня 1963 року, у неповні 29 років, поет помер. Офіційна причина — ниркова недостатність на тлі онкології. Багато друзів і дослідників переконані: побиття роком раніше стало тим каталізатором, що прискорив розвиток хвороби. Дехто вбачає в інциденті й політичний слід — помсту за «незручні» вірші та участь у пошуку братських могил. Точної відповіді історія досі не дала. Залишилося тільки те, що країна втратила одного з найчесніших своїх синів.
Його поезія тим часом жила власним життям. Вірш «Ти знаєш, що ти — людина?» розходився в самвидаві, надихаючи тих, хто сумнівався у власній гідності. «Лебеді материнства» з рядками «Можеш вибирати друзів і дружину, вибрати не можна тільки Батьківщину» став справжнім гімном любові до рідної землі. Сатиричні твори на кшталт «Некролога кукурудзяному качанові» чи «Балади про зайшлого чоловіка» влучали в саму суть епохи. Самвидавні збірки «Берег чекань» виходили за кордоном. В Україні ж радянська критика довго замовчувала справжнього Симоненка, канонізуючи лише цензуровану версію.
Після 1991 року прийшло справжнє визнання. 1995 року — посмертна Шевченківська премія. У Біївцях та Черкасах відкрилися музеї. Пам’ятники з’явилися в рідному селі та в Черкасах. Вулиці його імені є в Києві, Кривому Розі та інших містах. 2008 року Національний банк України випустив пам’ятну монету, 2015-го — поштову марку. Але найважливіше — його слова досі звучать у серцях. У часи випробувань для України вони нагадують: людина має право і обов’язок залишатися собою, навіть коли це небезпечно.
Цікаві факти
- Для коханої Людмили Василь власноруч зварив трояндове вино «Симоне». Рецепт простий, але романтичний: рожеві пелюстки розтирають руками з цукром до появи соку, додають воду й залишають бродити. Обіцяв варити напій кожної весни «на закріплення успіху».
- За півтора року до смерті поет знайшов підкову й хотів повісити її над дверима на щастя. Дружина запротестувала — і підкова залишилася на полиці в музеї в Черкасах разом із його плащем, капелюхом та друкарською машинкою.
- У 1951 році на юного Василя надійшов донос — один із перших сигналів про те, що його правдивість не всім подобалася ще зі шкільних років.
- Одного разу на вулиці Черкас він втішав незнайому дівчину Ніну Черняк, яка плакала від відчаю, і промовив рядки з майбутнього вірша «Ти знаєш, що ти — людина?». Вона пізніше згадувала, що ці слова врятували їй життя.
- Симоненко давав друзям-письменникам жартівливі прізвиська: Олеся Гончара називав «прапороносцем», а інших — ще вигадливіше. Це був його спосіб зберігати легкість у важкі часи.
- Останній вірш, написаний у лікарняній палаті за кілька днів до смерті, звертався до зошита: «Прощавай, мій зошите! Дякую, друже, що не відвернувся від моїх думок…» Це був його єдиний читач і співрозмовник у останні дні.
- На галявині Биківнянського лісу під час пошуку поховань Василь побачив, як місцеві хлопчаки грають у футбол людським черепом, а два інші черепи слугували воротами. Ця картина глибоко вразила поета.
Його спадщина — це не лише музейні експонати та назви вулиць. Це постійне нагадування, що навіть у найтемніші часи слово, сказане чесно й гучно, має силу змінювати свідомість поколінь. Симоненко не встиг написати багато. Але те, що залишив, — чисте, без каменю за душею, як його називали критики. Воно продовжує жити в тих, хто сьогодні, як і він колись, обирає правду замість зручності.
Сучасні українці, читаючи «Лебеді материнства» чи «Ти знаєш, що ти — людина?», впізнають у цих рядках не лише біль минулого, а й силу, яка допомагає вистояти сьогодні. Поет із Полтавщини, який так рано пішов, залишив після себе не просто тексти. Він залишив приклад: можна бути журналістом у провінційній газеті, можна жити в маленькому Черкасах, можна не мати гучних звань за життя — і все одно стати совістю цілої епохи.
Його вірші досі вчать головному: людина — це не просто слово. Це вибір. І цей вибір Василь Симоненко зробив раз і назавжди — на користь правди, України та людської гідності.