Олександр Мурашко прожив лише сорок три роки, проте встиг стати фігурою, без якої важко уявити українське мистецтво початку ХХ століття. Його портрети й жанрові сцени поєднали реалізм передвижників із імпресіоністичною свободою мазка та модерністською виразністю силуету. Художник ловив не зовнішню схожість, а внутрішній стан людини — тривожну зосередженість, тиху радість, внутрішню гідність. У час, коли українська культура шукала власний голос між імперськими традиціями та європейськими новаціями, Мурашко запропонував мову кольору й світла, яка звучала по-своєму національно й водночас універсально.
Народжений 1875 року в Києві поза шлюбом, він пройшов шлях від хлопчака, що ночував на дніпровських схилах і заробляв на життя самотужки, до європейськи визнаного майстра, співзасновника Української державної академії мистецтв. Його творчість стала своєрідним містком між академічною школою та новим українським живописом, повним емоційної глибини й кольорових вібрацій. Сьогодні, коли питання культурної ідентичності знову постає гостро, роботи Мурашка резонують із особливою силою — як приклад того, як мистецтво може зберігати й утверджувати дух навіть у найскладніші історичні періоди.
Дитинство майбутнього художника склалося непросто. Мати, Марія Крачковська, народила сина поза шлюбом, і перші роки Олександр провів біля бабусі-селянки на Чернігівщині, біля Борзни. Там він вбирав любов до природи, слухав оповіді про козацтво, спостерігав за сільським побутом. Пізніше вітчим — Олександр Мурашко, іконописець — забрав хлопця до Києва. Родина оселилася на Малій Житомирській, де працювала іконописна майстерня. Підліток бачив, як на стінах Володимирського собору працювали Васнецов, Нестеров, Прахов. Ці враження сформували перше відчуття великого мистецтва. Конфлікти з вітчимом змусили п’ятнадцятирічного Олександра залишити дім. Він ночував на схилах Дніпра, на баржах, заробляв чим міг, але дядько — відомий педагог Микола Мурашко — підтримав його прагнення до малювання. За рекомендаціями Прахова, Васнецова та Нестерова юнак отримав прізвище Мурашко та кошти на дорогу до Петербурга.
У 1894 році Олександр вступив до Вищого художнього училища при Імператорській академії мистецтв. З 1896-го він став учнем майстерні Іллі Рєпіна. Від Рєпіна Мурашко перейняв гуманістичний погляд на людину, вільну, пастозну манеру письма, увагу до пластики форми та психологічної глибини. Ранні портрети — «Портрет Миколи Петрова» (1897–1898), «Портрет Олени Мурашко» (1898–1899) — вже демонструють упевнену руку й інтерес до внутрішнього світу моделі. Дипломна робота «Похорон кошового» (1900) стала яскравим прикладом історичного жанру з драматичним освітленням і емоційною напругою. Полотно, що зберігається в Національному художньому музеї України, принесло автору визнання й право на закордонну поїздку.
Подорож Європою 1901–1903 років стала переломною. У Парижі Мурашко годинами стояв перед полотнами Веласкеса в Луврі, вивчав імпресіоністів, вбирав естетику ар-нуво. Він прагнув витонченості тонів, гри рефлексів світла, легкості, якої бракувало академічній традиції. У Мюнхені художник удосконалював малюнок, знайомився з сецесією. Він не копіював європейські стилі, а синтезував їх із власним досвідом. Повернувшись до Петербурга, Мурашко створив «Карусель» (1905–1906) — полотно, яке принесло золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці 1909 року й міжнародне визнання. Сам художник згодом згадував: «Мені хотілося передати весь вихор руху каруселі, весь блиск її балаганних прикрас, сум’яття і радість простих сільських дівчат…». Картину придбали для Музею образотворчих мистецтв у Будапешті. Ескіз, що залишився в Україні, досі вражає динамікою й емоційною силою.
Повернення до Києва у 1907 році відкрило новий етап. Мурашко активно брав участь у виставках київських художників, викладав у Київському художньому училищі (1909–1912). Консерватизм дирекції змусив його звільнитися й відкрити власну студію 1913 року на Інститутській, 16 — у горищі одинадцятиповерхового будинку Гінзбурга. Там одночасно навчалося до ста учнів. Студія стала справжнім осередком нового бачення. Мурашко вчив бачити природу як свято, уникати «розмальовування» й чорноти, шукати живі рефлекси світла. Учні згадували, що він говорив про мистецтво з філософською глибиною, поєднуючи технічні поради з роздумами про роль художника в суспільстві. Серед його вихованців — багато тих, хто згодом сформував обличчя українського модернізму.
У 1909 році Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, донькою нотаріуса. Після смерті вітчима 1910 року він продав квартиру й придбав будинок із садом на Лук’янівці, де збудував майстерню. Тут народжувалися найзріліші портрети — «Портрет Маргарити Мурашко» (1909), «Біля ставка. Портрет Маргарити Мурашко» (1913), «Сонячні плями. Портрет Георгія Мурашка» (1908). У цих роботах художник досягає рідкісної рівноваги між психологічною точністю й декоративною красою кольору. Світло стає головним героєм: воно ковзає по обличчях, створює м’які рефлекси, підкреслює фактуру тканин.
Останні роки життя Мурашко присвятив не лише творчості, а й розбудові національного мистецького інституту. У 1916 році він став одним із засновників Товариства київських художників. У 1917-му — співзасновником Української державної академії образотворчого мистецтва. Він очолив майстерню живопису, залучив до роботи Георгія Нарбута, Федора Кричевського, Михайла Бойчука, Абрама Маневича. Академія мала стати центром нового українського мистецтва, вільного від імперських канонів. Робота в Академії та Художній раді забирала багато сил, але Мурашко вірив у майбутнє національної культури.
Останні полотна — «Селянська родина» (1914), «Прачка» (1914), «Жінка з квітами» (1918) — демонструють повернення до більш декоративного, емоційно насиченого письма. Колір стає інтенсивнішим, з’являються глибокі сині та фіолетові тони, які дослідники пізніше назвуть «кольоровими модуляціями». «Жінка з квітами» — остання велика робота митця — вражає силою й водночас ніжністю. Вона ніби підсумовує весь шлях художника: від реалізму через імпресіонізм до модерністської виразності.
14 червня 1919 року життя Мурашка трагічно обірвалося. Повертаючись увечері додому з дружиною Маргаритою на Лук’янівці, він був зупинений озброєними людьми. Після короткого допиту художника забрали. Наступного дня тіло знайшли в яру неподалік із вогнепальним пораненням у потилицю. Преса того часу писала про пограбування бандитами. Обставини досі залишаються нерозкритими; історики припускають можливий політичний мотив у контексті «чисток» інтелігенції під час хаосу 1919 року в Києві. Поховали Мурашка на Лук’янівському цвинтарі. Попрощатися прийшло багато митців і учнів. Надгробок згодом створили за проєктом Михайла Стороженка.
Спадщина Олександра Мурашка виявилася набагато сильнішою за коротке життя. Його твори зберігаються в Національному художньому музеї України, Харківському художньому музеї, Хмельницькому обласному художньому музеї, Національному музеї у Львові та в закордонних колекціях. У 2025 році, до 150-річчя від дня народження митця, Національний художній музей України відкрив виставку «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції», а Київська картинна галерея — проєкт «Олександр Мурашко. Київські вібрації». Обидві експозиції тривали до початку 2026 року й зібрали десятки полотен і графічних робіт. Сучасні дослідники відзначають технічну майстерність Мурашка — гру світла контражуру, силуетність постатей, філігранну роботу з кольором. Його ім’я дедалі частіше згадують у контексті європейського модернізму як приклад успішної адаптації західних впливів до українського культурного ґрунту.
Цікаві факти про Олександра Мурашка
– Мурашко народився поза шлюбом і до семи років жив біля бабусі-селянки на Чернігівщині. Саме там він уперше відчув зв’язок із українською землею та народними оповідями, які пізніше відлунали в його історичних та жанрових роботах. – Картина «Карусель» (1905–1906) отримала золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці 1909 року й була придбана для музею в Будапешті. Це стало першим серйозним міжнародним визнанням українського художника такого рівня. – У власній студії на горищі будинку Гінзбурга Мурашко одночасно навчав до ста учнів. Він викладав не лише техніку, а й філософію мистецтва, історію та навіть елементи психології сприйняття. Багато вихованців студії згодом стали помітними фігурами українського модернізму. – У пізніх роботах художник дедалі частіше звертався до глибокого синього кольору — свого улюбленого відтінку. Дослідники виставки «Кольорові модуляції» 2025 року відзначають, що саме через інтенсивні сині та фіолетові тони Мурашко наближався до світовідчуття доби модернізму. – Дружина Маргарита була свідком викрадення чоловіка в ніч на 15 червня 1919 року. Вона пережила його на багато років і зберегла частину архіву та спогадів, які допомогли дослідникам пізніше реконструювати біографію митця. – Технологічні дослідження полотен Мурашка, проведені в 2024 році, показали високу якість пігментів та складні багатошарові техніки, які художник використовував для досягнення ефекту світлової вібрації.
Мурашко вчив учнів бачити природу як свято й уникати механічного «розмальовування» — цей принцип досі актуальний для тих, хто прагне не просто копіювати реальність, а передавати її живе дихання.
Його «Карусель» — це не просто жанрова сцена, а філософська притча про мінливість життя, де радість і тривога переплітаються в єдиному вихорі руху й світла.
Виставки 2025–2026 років до 150-річчя митця довели: Мурашко — не музейна реліквія, а живий співрозмовник, чиї кольорові модуляції та психологічна глибина продовжують хвилювати й надихати нові покоління.
Творчість Олександра Мурашка — це історія про те, як один художник зміг перетворити особисті випробування, європейський досвід і глибоку любов до рідної землі на мистецтво, що й сьогодні звучить сучасно. Його портрети ніби запрошують глядача зазирнути всередину — не тільки моделі, а й самого себе. У часи, коли українське мистецтво знову виборює право на голос, приклад Мурашка нагадує: справжня сила — у вмінні поєднувати традицію з новаторством, а особисту правду — з універсальною мовою кольору й світла.