Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка Дніпровського повіту Таврійської губернії, нині Херсонська область. У бідній родині наймита він рано зіткнувся з реаліями села, які згодом стали основою його найгостріших творів. За неповні п’ятдесят років він пройшов шлях від сільського педагога й організатора шкіл до центральної постаті української драматургії 1920-х, чиї п’єси в постановках Леся Курбаса в театрі «Березіль» стали вершиною культурного піднесення доби.
Його твори поєднували реалістичну правду села з експресіоністичним виразом і сатирою, розкриваючи суперечності революції, національної ідентичності та людської природи. Куліш увійшов в історію як один із найяскравіших представників «Розстріляного відродження». Його п’єси досі викликають інтерес своєю глибиною й актуальністю.
Дитинство та формування особистості
У Чаплинці Микола ріс у середовищі, де освіта була рідкістю. Батько працював наймитом, мати була неписьменною селянкою. Рано втративши батьків, хлопець часто опинявся під опікою місцевої інтелігенції. З дев’яти років він відвідував церковно-парафіяльну школу, де виявив неабиякі здібності до навчання та організаторські нахили.
Місцеві вчителі та свідомі селяни зібрали близько ста карбованців, щоб відправити здібного учня далі. З 1905 року Микола навчався в Олешківському міському чотирикласному училищі. Там він познайомився з майбутнім письменником Іваном Дніпровським. Хлопець не раз потрапляв у конфлікти з начальством через організацію учнівських гуртків і незалежний характер. Кілька разів його відраховували, але він знаходив способи продовжити освіту.
У 1908 році він вступив до Олешківської прогімназії. Заклад закрили до закінчення курсу, і Микола склав іспити екстерном уже в Грузії. У шкільні роки він почав писати. Разом із братами майбутньої дружини створював рукописні сатиричні журнали «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела» та «Веселое язычество». Там з’являлися епіграми, фейлетони та перші драматичні спроби. Одна з ранніх п’єс російською «На рыбной ловле» лягла в основу пізнішої комедії «Отак загинув Гуска».
Військова служба та революційні роки
У 1914 році, незадовго до двадцяти двох років, Миколу мобілізували до російської армії. Він встиг вступити на філологічний факультет Новоросійського університету в Одесі, але навчання перервала війна. Служив рядовим, згодом закінчив Одеську школу прапорщиків і воював на фронті підпоручиком 224-го піхотного полку. У вересні 1916 року його поранило біля села Воля Садовська. Після лікування в Херсонському лазареті він повернувся на фронт.
На позиціях Куліш писав вірші для польової газети та одноактні п’єси, які солдати розігрували, перевдягаючись у жіночий одяг з простирадл. Товариші любили його за гумор і дотепність. Поранення й контузія посилили критичне ставлення до влади. У 1917 році, як офіцер, він підтримав Лютневу революцію, сподіваючись на гуманні зміни.
Після повернення додому в 1918 році Куліш очолив Олешківську раду робітничих і селянських депутатів. У липні 1919 року сформував Перший Український Дніпровський селянський полк, який захищав Херсон і Миколаїв від денікінців. Бійці називали його «батьком Куліш». За гетьманату Павла Скоропадського його ув’язнили на п’ять місяців. Після встановлення радянської влади він працював у органах народної освіти.
Педагогічна місія та перші літературні кроки
У 1922 році Куліш став інспектором шкіл в Одеському губернському відділі народної освіти. Він організовував нові школи, дитячі садки та притулки, відновлював закриті під час війни заклади. Під час голоду 1921–1922 років на Херсонщині він робив усе можливе, щоб врятувати дітей від голоду. Цей досвід пізніше відобразився в документально-нарисовій повісті «По весям и селам».
Саме тоді він уклав першу українську абетку для дорослих «Первинка». До неї увійшли твори класичної української літератури та власні тексти. Абетка стала практичним інструментом ліквідації неписьменності. У 1924 році з’явилася п’єса «97» — документальна за духом історія про голод на Херсонщині. Прем’єра відбулася 9 листопада 1924 року в Харківському театрі імені Івана Франка. Вистава мала шалений успіх: її показували понад п’ятдесят разів за сезон, жінки непритомніли в залі, а автора на ювілейній виставі виносили на руках.
Куліш був незадоволений зміною фіналу на більш «оптимістичний» з цензурних міркувань. У 1925 році він переїхав до Харкова. Там познайомився з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими діячами. Вступив до літературної організації «Гарт», а згодом до ВАПЛІТЕ.
Зустріч з Лесем Курбасом та розквіт у «Березолі»
Переїзд до Харкова став поворотним. Куліш увійшов у середовище, де народжувалася нова українська культура. У листопаді 1926 року його обрали президентом ВАПЛІТЕ. Він редагував журнали «Червоний шлях» та альманах «Літературний ярмарок», брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років. Його стаття «Критика чи прокурорський допит» захищала право митця на власний шлях.
Найважливішою стала співпраця з Лесем Курбасом та театром «Березіль». Курбас ставив п’єси Куліша, а драматург створював тексти, що ідеально пасували до експериментальної естетики театру. Разом вони поєднували традиційний український вертеп, народну сміхову культуру та авангардні прийоми — динамічні конструктивістські декорації, ритмічну гру акторів, монтаж епізодів.
За 1923–1934 роки Куліш написав близько п’ятнадцяти п’єс. Більшість з них побачили сцену саме в «Березолі». Творча еволюція була стрімкою: від реалістично-побутових драм до експресіоністичних і сатиричних творів із елементами гротеску та символізму.
Найвизначніші п’єси та їхні теми
П’єса «Народний Малахій» (1927–1928) стала однією з вершин співпраці. Головний герой — мрійник, який вірить у можливість миттєвого переродження людини та суспільства. Його утопічні ідеї стикаються з жорсткою реальністю. Курбас поставив виставу з великою емоційною силою, підкреслюючи трагізм розчарування.
«Мина Мазайло» (1929) — гостра сатирична комедія про мову та ідентичність. Герой хоче змінити прізвище, щоб воно звучало «культурніше». Навколо цього розгортається вир абсурдних ситуацій, які викривають лицемірство як «українізаторів», так і тих, хто чіпляється за старі звички. П’єса досі залишається однією з найсценічніших у репертуарі українського театру.
«Патетична соната» (1929) поєднує експериментальну форму з глибоким аналізом подій 1917–1918 років. У творі зіштовхуються три сили: комуністична, білогвардійська та національно-патріотична. Структура нагадує музичний твір — теми переплітаються, наростають і розв’язуються в драматичному фіналі. П’єса мала постановки в Москві та Ленінграді, а німецький переклад зацікавив навіть Бертольта Брехта.
«Маклена Граса» (1933) стала останньою п’єсою, яку поставив Курбас. Це драма про моральний занепад у світі бідності та експлуатації. Твір позначений глибоким песимізмом і передчуттям катастрофи. Більшість пізніх п’єс Куліша або цензурували, або забороняли.
| П’єса | Рік | Характерні риси |
|---|---|---|
| «97» | 1924 | Реалістична драма про голод, документальний стиль |
| «Народний Малахій» | 1927–1928 | Експресіонізм, утопія vs реальність |
| «Мина Мазайло» | 1929 | Сатира на мову та ідентичність |
| «Патетична соната» | 1929 | Музична структура, аналіз революції |
| «Маклена Граса» | 1933 | Глибокий песимізм, моральний занепад |
Дати та основні факти творчої біографії узгоджені з матеріалами Енциклопедії України та uk.wikipedia.org.
Цікаві факти про Миколу Куліша
- У шкільні роки Микола разом із друзями видавав рукописні сатиричні журнали, де висміював вчителів та директора. Один з журналів називався «Колючка».
- На фронті Першої світової війни він писав одноактні п’єси, які солдати розігрували, перевдягаючись у жіночий одяг, зшитий з простирадл. Газету з його віршами буквально розхоплювали в полку.
- У 1919 році Куліш організував український селянський полк, бійці якого називали його «батьком Куліш» і просили: «Веди нас, батьку Куліш!».
- Він уклав першу українську абетку для дорослих «Первинка», використавши твори класиків та власні тексти. Абетка допомагала ліквідовувати неписьменність у повоєнні роки.
- Прем’єра п’єси «97» стала справжньою сенсацією: за сезон виставу показали понад п’ятдесят разів, а на ювілейній постановці автора виносили на руках під овації публіки.
- Куліш жив у харківському будинку «Слово» — осередку української інтелігенції 1920-х. Там він спілкувався з Хвильовим, Курбасом, Сосюрою та іншими.
- Більшість рукописів пізніх п’єс були вилучені під час арешту. Деякі збереглися лише в російських перекладах або в закордонних архівах.
Особисте життя
У 1915 році в Смоленську Микола одружився з Антоніною Невелль, яку знав ще з юності. Дружина згадувала, що перша зустріч відбулася, коли їй було шістнадцять, а йому чотирнадцять. У шлюбі народилися донька Ольга та син Володимир. Антоніна підтримувала чоловіка в усі періоди життя — від фронтових років до харківського літературного піднесення.
Куліш відрізнявся енергійним характером, почуттям гумору та здатністю захоплювати людей. Водночас у ньому жила глибока чутливість і вразливість до несправедливості. У листах до друзів він часто писав про побутові дрібниці з іронією, що видавала його спостережливість.
Репресії, арешт і загибель
Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х офіційна критика дедалі гостріше атакувала твори Куліша. Його п’єси звинувачували в «націоналізмі» та «песимізмі». У 1934 році драматурга виключили з партії та заарештували. Слідство сфабрикувало справу про «всеукраїнський терористичний центр боротбистів». Йому дали десять років ув’язнення в ізоляторі на Соловках.
У 1937 році, під час масових розстрілів до двадцятиріччя Жовтневої революції, Миколу Куліша вивезли до урочища Сандармох у Карелії. 3 листопада 1937 року його розстріляли разом з іншими українськими інтелігентами — Валер’яном Підмогильним, Григорієм Епіком та Юрієм Мазуренком. Йому було лише сорок чотири роки.
Реабілітували письменника 4 серпня 1956 року «за відсутністю складу злочину».
Спадщина та відродження інтересу
Після реабілітації твори Куліша почали повертати в українську культуру. У 1960-х з’явилися перші посмертні видання. У 1990 році вийшло зібрання творів під редакцією Леся Танюка. Сьогодні п’єси «Мина Мазайло», «Народний Малахій» та «Патетична соната» регулярно з’являються в репертуарі українських театрів.
Дослідники підкреслюють, що Куліш створив новий тип української драми — інтелектуальної, експериментальної, здатної говорити про найскладніші питання часу. Його творчість вплинула на подальший розвиток національного театру. У незалежній Україні інтерес до його спадщини лише зростає: з’являються нові постановки, монографії та наукові конференції.
Голос Миколи Куліша — це голос людини, яка вірила в силу слова й мистецтва навіть у найтемніші часи. Його п’єси продовжують жити на сцені, нагадуючи про ціну свободи творчості та про те, як важливо зберігати власну ідентичність у будь-яких обставинах.