У вересні 2025 року на екрани України вийшла стрічка «Малевич» режисерки Дар’ї Онищенко. Це не просто чергова біографія митця. Це спроба через кінематограф повернути одному з найвпливовіших авангардистів XX століття його українське коріння й показати, як ідея «Чорного квадрата» продовжує жити навіть у найтемніші часи.
Фільм одразу заявляє про себе незвичайною структурою. Сучасна лінія розгортається на сході України під час війни. Молода жінка Соломія разом із матір’ю переживає тривожні ночі. Коли поруч повертається з передової хлопець Сашко, у руках у нього опиняється прилад нічного бачення. У зеленому світлі тепловізора раптом спалахує репродукція «Чорного квадрата». Зображення ніби світиться зсередини, ніби картина зберігає в собі живу енергію, яка здатна прорватися крізь десятиліття й кордони. Цей візуальний хід стає містком до минулого — до життя самого Казимира Малевича.
Історична частина починається в Москві початку XX століття. 32-річний Малевич знайомиться з молодим Володимиром Татліним. Двоє амбітних художників мріють про Париж, про зустріч із Пікассо, про те, щоб перевернути мистецтво догори дном. Їхнє суперництво стає одним із драматичних двигунів стрічки. Малевич поступово приходить до радикальної ідеї: звільнити живопис від будь-якого зображення реальних предметів. Так народжується супрематизм — напрям, де головними героями стають геометричні форми на білому тлі.
Кульмінацією цієї еволюції стає 1915 рік і виставка «0,10» у Петрограді. Саме там Малевич вперше показує «Чорний квадрат». Картину повісили в кутку, як ікони в російських хатах. Цей жест був свідомою провокацією. Замість релігійного образу — чиста чорна форма. Замість розповіді про світ — нуль форми, початок нового відліку. Фільм передає атмосферу тієї епохи через напружені діалоги, атмосферу майстерень і виставкових залів, де ще вчора панував футуризм, а вже завтра з’явиться щось зовсім інше.
Режисерка й сценаристка Дар’я Онищенко (разом з Анною Паленчук) не обмежуються лише раннім тріумфом. Стрічка показує й пізніші роки. 1920-ті — викладання у Вітебську, конфлікти з Марком Шагалом, спроби вибудувати нову художню школу. 1930-ті — арешт за звинуваченням у шпигунстві, допити, обшуки. Особливо сильний емоційний заряд несе епізод, коли Малевич опиняється в Києві під час Голодомору. Він бачить страждання людей і намагається зафіксувати цю біль у своїх роботах. Радянська влада в цей час уже розгорнула кампанію проти «формалізму». Авангардні експерименти оголосили шкідливими, а самого митця — небезпечним.
Фільм не уникає складних питань. Він показує, як Малевич, народжений у Києві 1879 року в родині польського походження, провів дитинство в українських селах (зокрема на Сумщині), а згодом його життя й творчість переважно пов’язували з російськими містами. Сьогодні, коли триває війна, ця історія набуває нового звучання. Стрічка підкреслює: культурна спадщина не належить імперським наративом. Вона належить тим, хто її творить і хто її береже.
Віталій Ажнов у ролі Малевича тримає на собі весь емоційний і інтелектуальний тягар картини. Він передає і запальний темперамент молодого бунтаря, і втому зрілого митця, і ту внутрішню напругу, коли людина розуміє, що її ідеї випередили час, а влада готова їх знищити. Олександр Новіков створює багатогранний образ Татліна — суперника, колеги й іноді майже друга. Ірма Вітовська-Ванца в ролі матері Соломії та в епізодах історичної лінії додає стрічці глибокої людяності. Кожен актор другого плану — від Марини Кошкіної до Костянтина Темляка — отримує простір для яскравих, запам’ятовуваних сцен.
Виробництво стрічки саме по собі стало маленьким подвигом. Зйомки почалися ще до повномасштабного вторгнення, а завершувалися вже під час війни. Кошторис сягнув 35 мільйонів гривень. Міжнародна копродукція (Україна, Сербія, Італія, Швейцарія) дозволила залучити додаткові ресурси й професіоналів. Оператор Олександр Рощин і художник-постановник Володимир Романов намагалися візуально передати дух супрематизму — чисті лінії, контрасти, геометрію простору. Композитори Милош Єлич та Рафаелле Петруччі створили саундтрек, у якому поєдналися сучасні рішення з народними мотивами (зокрема звучить пісня «Гуде вітер вельми в полі»).
Однак не все в стрічці вийшло рівно. Деякі критики відзначали фрагментарність оповіді, надмірну кількість інтимних сцен, які іноді виглядали вирваними з контексту, та певну театральність у зображенні радянських репресій. Фінал, де Малевич використовує «Летатлін» Татліна в майже сюрреалістичній сцені, викликав суперечливі враження: хтось побачив у ньому сміливий художній жест, хтось — надмірну умовність. Проте навіть найсуворіші рецензії визнавали: стрічка змушує говорити про Малевича українською мовою й у контексті української історії. А це вже важливий крок.
Цікаві факти
«Чорний квадрат» Малевич створив не в один момент. До нього він пройшов шлях від реалістичних пейзажів і портретів через імпресіонізм і кубофутуризм. Кожна попередня стадія стала необхідним щаблем до радикального «нуля форми». Малевич неодноразово повертався до «Чорного квадрата». Він намалював кілька версій, а також «Червоний квадрат» і «Білий квадрат». Кожна з них несла нове філософське навантаження. У 1930 році Малевича заарештували. Після звільнення він уже не міг працювати вільно. Останні роки життя провів у Ленінграді, де й помер 1935 року від раку. Перед смертю він просив поховати його в супрематичному саркофазі — кубі з чорним квадратом. Сучасна лінія фільму з тепловізором і світним «Чорним квадратом» — це не просто художній прийом. Це нагадування: культурна пам’ять здатна «світитися» навіть тоді, коли все навколо занурене в темряву війни. Бюджет стрічки — один із найбільших для українського авторського кіно останніх років. Попри це касові збори виявилися скромними — близько 1,63 мільйона гривень. Проте культурний резонанс далеко перевищує комерційний результат.
Фільм «Малевич» не став ідеальною біографією. Він став дзеркалом, у якому відбивається складність нашого ставлення до власної культурної спадщини. Хтось побачить у ньому надто вільне поводження з фактами. Хтось — сміливу спробу розповісти історію так, як її відчуває сучасна Україна.
Найцінніше в цій стрічці — не точність кожної деталі, а те, що вона змушує знову й знову повертатися до питання: що насправді означає «Чорний квадрат» сьогодні? Для одних це порожнеча. Для інших — чиста можливість. Для багатьох — нагадування, що справжнє мистецтво ніколи не належить лише одному народу чи одній епосі. Воно належить тим, хто готовий його бачити, зберігати й захищати.
Коли в темряві тепловізора спалахує чорна форма, стає зрозуміло: Малевич і досі з нами. І фільм про нього — це лише один із способів почути його голос.