Сірі бетонні стіни провінційного міліційного відділку 1996 року пахнуть вологим тютюном, застарілим папером та тривогою, яку не розвіяти жодним протоколом. Двоє давніх друзів — слідчий і судовий психіатр — отримують справу про вбивство підполковника. На перший погляд усе просто: є тіло, є підозрюваний, є мотив. Та чим далі триває розслідування, тим чіткіше видно, як тріщить під ногами підлога звичних уявлень про правду, справедливість і саму реальність. Саме цю тріщину й досліджує повнометражний дебют Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада» — стрічка, що перетворює класичний детектив на дзеркало перехідної епохи.
Назва фільму — не просто гра слів. «Ляпалісіада» походить від французького lapalissade — твердження, яке видається глибокодумним, але насправді констатує очевидне до абсурду. У контексті стрічки це стає точним діагнозом системи, де «очевидні» рішення призводять до нових безглуздостей, а «зрозумілі» факти розсипаються під тиском сумнівів. Режисер іронічно обіграє й фонетичну близькість до слова «поліція», натякаючи, що в тому хаосі навіть інституція, покликана встановлювати порядок, сама тоне в плутанині.
Україна 1996 року: коли минуле ще не відпустило, а майбутнє ще не народилося
Середина дев’яностих — це не просто «лихі роки» з телевізійних хронік. Це час, коли гіперінфляція вже вщухла, але економічна нестабільність залишила після себе цілі покоління людей, які звикли виживати за правилами, що постійно змінювалися. Приватизація, поява перших «бізнесменів», слабкість державних інституцій і водночас прагнення інтегруватися в європейські структури створювали дивне відчуття підвішеності. Міліція ще носила радянську форму, але вже відчувала тиск нових реалій: зростання злочинності, корупції та вимог «демократизації».
Саме в цей момент Україна опинилася під тиском Ради Європи. Після вступу до організації в 1995 році країна взяла зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертних вироків і згодом ратифікувати Протокол № 6, що скасовував смертну кару в мирний час. Фільм розгортається за п’ять місяців до цього символічного порогу. Смертна кара ще формально існувала, але вже висіла над системою як привид — і водночас як інструмент, яким можна було маніпулювати. Цей історичний фон не просто декорація. Він стає активним учасником історії: питання про те, чи має право держава позбавляти життя, переплітається з питанням, чи здатна вона взагалі встановлювати справедливість у хаосі.
Пострадянський нуар: абсурд замість романтики
Класичний американський нуар — це тінь, фаталізм і femme fatale. Пострадянський варіант, який пропонує Сотниченко, — це щось зовсім інше. Тут немає героїв, які кидають виклик системі й перемагають. Натомість є люди, які намагаються виконувати свою роботу всередині системи, що сама себе підточує. Впливи очевидні: манера Корнеліу Порумбою («Поліцейський, прикметник»), де бюрократія важливіша за злочин, або стримана напруга Міхаеля Ганеке, де камера дивиться на події ніби з відстані. Додається ще й український шар — іронія Кіри Муратової, яка вміла показувати абсурд повсякденності без зайвого пафосу.
У «Ля Палісіаді» детективна лінія служить лише каркасом. Справжній конфлікт — між бажанням знайти логічне пояснення і реальністю, де логіка часто відсутня. Підозрюваний плутається у власному віці під час допиту. Свідок — німа жінка — упізнає лише куртку. Ринок, розгорнутий прямо на залізничних коліях, змушує переставляти стелажі перед поїздом. Кожна така сцена — не просто колорит, а доказ: у цьому світі «норма» і «безглуздя» помінялися місцями.
Стилістичні прийоми, що змушують сумніватися в усьому
Одна з найсильніших рис фільму — свідоме руйнування довіри до зображення. Частина кадрів стилізована під VHS-зйомку: тремтіння камери, шум стрічки, кольори, що вицвітають. Це не просто ностальгія. Це спосіб показати, як пам’ять про дев’яності самі по собі вже є спотвореним записом — частково стертим, частково переписаним.
Ще радикальніший прийом — дубляж. Російськомовні репліки озвучує одна акторка (Ніна Тараруєва), і її голос часто відхиляється від оригінального тексту. Глядач чує не те, що насправді сказали персонажі, а те, як хтось пізніше це «виправив». Цей прийом працює як метафора ненадійності будь-якого свідчення: навіть те, що ми чуємо безпосередньо, вже може бути інтерпретацією. Четверта стіна періодично тріскається — актори дивляться в камеру, ніби питають: «А ти справді віриш у те, що бачиш?»
Персонажі, які не встигають стати героями
Андрій Журба в ролі судового психіатра і Новруз Пашаєв (Хікмет) у ролі слідчого — це не традиційна пара «розум vs сила». Вони давні друзі, і ця дружба тріщить під тиском справи не менше, ніж під тиском епохи. Психіатр намагається зрозуміти мотивацію через психіку, слідчий — через факти й процедури. Обидва методи дають збої. Їхні діалоги — це не обмін інформацією, а спроба втриматися за хоч якусь спільну реальність, поки вона розпадається.
Додаткова лінія, що переносить дію в 2010-ті, показує, як моделі поведінки, сформовані в дев’яності, проростають у наступному поколінні. Діти копіюють батьківські стратегії виживання, навіть не усвідомлюючи цього. Це не моралізаторство, а холодний діагноз: перехідна епоха не закінчилася. Вона просто змінила форму.
Теми, що не втрачають гостроти
«Ля Палісіада» — про недовіру до фактів у світі, де кожен може мати свою версію подій. Про те, як інституції, покликані захищати, самі стають джерелом абсурду. Про покоління, яке змушене жити в постійному стані «після» — після СРСР, після кризи, після ілюзій. У 2026 році, коли Україна продовжує переживати власну перехідну епоху, ці питання звучать особливо гостро. Фільм не дає відповідей. Він лише змушує помітити, наскільки тонкою буває межа між «очевидним» і «неможливим».
Цікаві факти про створення «Ля Палісіади»
Робота над стрічкою тривала п’ять років. Філіп Сотниченко, народжений 1989 року в Києві, до повнометражного дебюту зняв кілька короткометражок («Цвях», «Технічна перерва»), які вже показували його інтерес до документальної естетики та гри з формою. Батько режисера, Олександр Сотниченко, працював на студії «Київнаукфільм», тому кінематограф для Філіпа був не випадковістю, а частиною сімейної історії.
Бюджет картини склав близько 13 мільйонів гривень. Для досягнення автентичності 1990-х команда поєднувала зйомку на магнітну стрічку з сучасними цифровими технологіями, вивчала старі оперативні відео міліції та фотографії. Дубляж однією акторкою — свідомий художній вибір, а не технічна необхідність. Назва стрічки відсилає не лише до ляпалісіади як риторичної фігури, а й до французького маршала Жака де ла Паліса, чия епітафія («Той, хто тут лежить, помер, бо помер») стала класичним прикладом тавтології.
Стрічка отримала приз FIPRESCI на Роттердамському кінофестивалі 2023 року, визнана найкращим фільмом на фестивалях у Турині та Вільнюсі, а також здобула нагороду за найкращий режисерський дебют на Сараєвському кінофестивалі. В Україні «Ля Палісіада» представляла країну на «Оскарі» 2025 року в категорії міжнародного повнометражного фільму.
| Нагорода / Досягнення | Фестиваль / Подія | Рік |
|---|---|---|
| Приз FIPRESCI | Роттердамський міжнародний кінофестиваль | 2023 |
| Найкращий фільм | Torino Film Festival | 2023 |
| Найкращий режисер | Сараєвський кінофестиваль | 2023 |
| Найкращий повнометражний ігровий фільм | Національна премія кінокритиків «Кіноколо» | 2023 |
| Представлення України на «Оскарі» | Американська кіноакадемія | 2025 |
Касові збори в Україні склали близько 1,5 мільйона гривень — результат, типовий для авторського кіно, яке не розраховує на масового глядача, а натомість будує власну, дуже віддану аудиторію.
Чому «Ля Палісіада» лишається важливою стрічкою
Цей фільм не пропонує комфортного занурення в ностальгію за дев’яностими. Він не романтизує «дикий капіталізм» і не зводить усе до простих формул «тоді було гірше». Натомість він показує, наскільки складно розпізнати реальність, коли всі навколо грають за правилами, які самі ж і вигадують. Для тих, хто тільки відкриває українське авторське кіно, «Ля Палісіада» стане жорстким, але чесним введенням у мову сучасного українського нуару. Для тих, хто вже знає цю мову, — нагадуванням, що навіть найочевидніші речі у нашій історії рідко бувають такими простими, якими здаються на перший погляд.
Стрічка триває 100 хвилин, знята українською та російською мовами з українським закадровим дубляжем. Доступна на українських стримінгових платформах і в кінотеатрах під час повторних показів. Вона не дає легких відповідей. Натомість залишає після себе відчуття, ніби хтось обережно зняв шар звичної реальності — і під ним виявилося щось набагато складніше й цікавіше.