Соборність України — це не просто історичний термін чи гасло з підручників. Це жива тканина національного буття, яка століттями зшивала розрізнені частини народу в єдине ціле. У найточнішому визначенні соборність означає духовну, територіальну та політичну єдність усіх земель, населених українцями, в межах однієї суверенної, неподільної держави. Вона втілює волю народу самому творити свою долю, долаючи поділи, нав’язані імперіями.
Коротко кажучи, соборність — це коли Галичина, Буковина, Закарпаття, Наддніпрянщина, Слобожанщина та інші регіони відчувають себе частинами одного організму. Саме цю мрію 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Той день став символом, який пережив і поразки, і десятиліття забуття, і нове відродження.
Але за лаконічним формулюванням криється набагато глибший пласт. Соборність — це не лише про лінії на мапі. Це про спільну пам’ять, спільні цінності та готовність захищати єдність навіть тоді, коли обставини здаються безнадійними. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, ця ідея звучить особливо гостро: деокупація всіх українських територій — це практичне втілення соборності, про яку мріяли покоління.
Витоки слова: від церковного собору до національної ідеї
Слово «соборність» походить від церковнослов’янського «собор» — зібрання, рада, спільне вирішення. У християнському Символі віри Церква називається «соборною», тобто вселенською, єдиною та відкритою для всіх. Це не механічне об’єднання, а органічна єдність у свободі та взаємній любові.
У XIX столітті російські слов’янофіли, зокрема Олексій Хомяков, розвинули філософію соборності як альтернативу і західному індивідуалізму, і східному колективізму. Для них соборність — це живий зв’язок людей, заснований на вірі та вільній згоді. Українські мислителі взяли цей образ і наповнили його національним змістом: соборна Україна — це держава, що об’єднує всі етнічні українські землі без зовнішнього диктату.
Уже в маніфесті Головної Руської Ради 1848 року в Галичині прозвучав заклик до єдності українського народу, розділеного між імперіями. Пізніше ця ідея стала наскрізною в програмах політичних партій, у поезії Тараса Шевченка та публіцистиці Івана Франка. «Від Сяну до Дону» — не просто географія, а маніфест соборності.
Від княжих часів до козацької доби: перші спроби зшивання земель
Коріння соборності сягає Київської Русі, коли навколо київського престолу об’єднувалися різні князівства. Навіть після монгольської навали ідея єдиної Русі-України жила в літописах та свідомості еліт. Гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко та Пилип Орлик намагалися — кожен по-своєму — зібрати українські землі в одну політичну одиницю.
Конституція Пилипа Орлика 1710 року, хоч і написана в еміграції, містила чітке бачення соборної держави з чіткими кордонами та внутрішньою єдністю. Ці спроби часто зазнавали поразки через тиск сусідніх імперій, але сама ідея не зникала. Вона перетворювалася на підпільну течію, яка живляла наступні покоління.
22 січня 1919 року: день, коли мрія стала реальністю
Після падіння Російської та Австро-Угорської імперій на уламках постали дві українські держави — Українська Народна Республіка на Наддніпрянщині та Західноукраїнська Народна Республіка в Галичині, на Буковині та Закарпатті. Війна з Польщею на заході та більшовиками на сході робила об’єднання не просто бажаним, а життєво необхідним.
1 грудня 1918 року в Фастові підписали попередній договір про злуку. 3 січня 1919-го Українська Національна Рада в Станіславові (нині Івано-Франківськ) ратифікувала рішення. Залишалося лише проголосити його всенародно.
22 січня 1919 року Київ прокинувся під легким морозом і сніжною імлою. Сонце швидко розвіяло серпанок, і дерева, вкриті інеєм, стояли, мов наречені в білих сукнях. Місто прикрасили синьо-жовтими прапорами та тризубами. На Софійській площі спорудили тріумфальну арку. Зранку в церквах правили молебні. О 12:00 під дзвони та гарматні салюти на площу вийшли делегації.
Лонгин Цегельський зачитав заяву Національної Ради ЗУНР про волю до об’єднання. Потім Федір Швець від імені Директорії УНР зачитав Універсал. Його слова досі звучать поетично й велично: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Після зачитування — спільний молебень, військовий парад Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Наступного дня Трудовий конгрес України затвердив Акт Злуки одностайно. ЗУНР отримала назву Західна область УНР. Здавалося, мрія збулася.
Чому Акт Злуки не став повною реальністю, але пережив століття
На практиці повного злиття урядів та армій не відбулося — завадили війни. Галицька армія змушена була шукати союзників, а політичні суперечності між лідерами посилилися. Проте Акт Злуки не був порожньою декларацією. Він зафіксував перед світом і перед самими українцями: ми — один народ, і наша земля — неподільна.
Ідея пережила поразку Української революції. У 1939 році в Карпатській Україні, на той час автономній у складі Чехо-Словаччини, 22 січня влаштували масштабну маніфестацію — понад 30 тисяч учасників зійшлися в Хусті, щоб нагадати про соборність. У міжвоєнний період та в еміграції свято відзначали підпільно або в діаспорі.
1990 рік: «Українська хвиля» — живий ланцюг єдності
Коли Радянський Союз почав тріщати, українці знову згадали про соборність. 21 січня 1990 року, за день до 71-ї річниці Акта Злуки, Народний рух України організував «Живий ланцюг» (або «Українську хвилю»). Люди взялися за руки від Івано-Франківська через Львів, Рівне, Житомир до Києва.
Офіційна радянська статистика називала 450 тисяч учасників. Організатори та очевидці говорили про один–три мільйони. Ланцюг був нерівномірним: у центрі Львова — кілька рядів, на Київщині — іноді з розривами в десятки метрів. Але символ був потужнішим за будь-яку статистику. Люди демонстрували: ми — єдині, і Радянський Союз нас не розділить назавжди.
Ця акція стала одним із каталізаторів руху за незалежність. Через півтора року, 1 грудня 1991-го, Україна проголосувала за самостійність. Соборність знову вийшла на поверхню — вже як підґрунтя нової держави.
Офіційне свято та його випробування
21 січня 1999 року Президент Леонід Кучма підписав указ про встановлення Дня Соборності України. Свято припало на 22 січня — день і Акта Злуки, і IV Універсалу 1918 року про повну незалежність УНР. У 2011–2014 роках назву тимчасово змінили, але згодом повернули. Сьогодні 22 січня — державне свято з покладанням квітів, флешмобами, освітніми заходами та традиційними «живими ланцюгами» в багатьох містах.
Соборність у сучасній Україні: єдність, випробувана війною
Конституція України закріплює принцип неподільності території та суверенітету над усією землею. Закон «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» прямо визначає соборність як єдність територій, духовну консолідацію громадян і згуртованість навколо української державності незалежно від національності чи віросповідання.
Повномасштабне вторгнення 2022 року стало найжорстокішим випробуванням цієї ідеї. Окуповані регіони — це не «інша Україна», а частина соборного тіла, яке тимчасово відірване. Волонтерський рух, допомога внутрішньо переміщеним особам, культурні проєкти, що з’єднують схід і захід, — усе це практична соборність. Регіональні відмінності нікуди не зникли, але вони перестали бути прірвою. Вони стали багатством єдиної нації.
Соборність сьогодні — це не ностальгія за 1919 роком. Це щоденна робота: інтеграція переселенців, підтримка окупованих територій інформаційно та духовно, формування спільного інформаційного простору, де українська мова та культура об’єднують, а не роз’єднують. Це розуміння, що без територіальної цілісності повна соборність неможлива, а без внутрішньої єдності — недосяжна перемога.
Цікаві факти про соборність України
- 22 січня 1919 року в Києві стояв легкий мороз, а дерева вкрилися інеєм, ніби наречені в білих сукнях — так описав атмосферу того дня очевидець Віктор Соловій.
- Універсал Директорії містив поетичні рядки про «століттями одірвані частини єдиної України», які досі цитує кожне покоління істориків.
- У 1939 році в Хусті (Карпатська Україна) на святкування 20-ї річниці Акта Злуки зібралося понад 30 тисяч людей — найбільша демонстрація українців у тодішній Чехо-Словаччині.
- «Живий ланцюг» 21 січня 1990 року офіційно налічував близько 450 тисяч учасників за радянськими даними, а за оцінками організаторів — до трьох мільйонів.
- Соборність прямо згадується в Законі України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» як єдність територій і згуртованість громадян.
- Перші масові відзначення Дня Соборності в незалежній Україні часто поєднувалися з акціями «Українська хвиля» — прямим продовженням традиції 1990 року.
- У багатьох містах України є вулиці або проспекти 22 Січня — від Бродів до Івано-Франківська, від Жмеринки до Києва.
- Акт Злуки 1919 року проголосили рівно через рік після IV Універсалу Центральної Ради — дня проголошення повної незалежності УНР.
Хронологія ключових моментів соборності
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 1848 | Маніфест Головної Руської Ради в Галичині | Перше чітке політичне проголошення єдності українського народу, розділеного імперіями |
| 22 січня 1918 | IV Універсал УЦР | Проголошення повної незалежності УНР — юридична основа для майбутньої злуки |
| 22 січня 1919 | Акт Злуки на Софійській площі в Києві | Офіційне об’єднання УНР та ЗУНР у соборну Українську державу |
| 22 січня 1939 | Масова маніфестація в Хусті | Найбільше публічне святкування соборності в міжвоєнний період |
| 21 січня 1990 | «Живий ланцюг» від Івано-Франківська до Києва | Масова акція єдності, що прискорила рух до незалежності |
| 21 січня 1999 | Указ Президента про День Соборності України | Офіційне державне визнання свята |
Ця таблиця показує, як ідея соборності проходила крізь різні епохи — від політичних маніфестів XIX століття до масових акцій кінця XX і державного свята в незалежній Україні. Кожен етап додавав нові штрихи до образу єдиної, неподільної країни.
Соборність — це не застигла формула. Вона живе, поки живе бажання українців бути разом. Поки є ті, хто готовий триматися за руки через сотні кілометрів, поки є воля повертати окуповані землі, поки є розуміння, що різноманітність регіонів — це не загроза, а сила. Історія Акта Злуки вчить: навіть коли політична реальність відстає від мрії, сама мрія здатна пережити все. Вона чекає свого часу — і в 1919-му, і в 1990-му, і сьогодні. Соборність України — це не минуле. Це постійний вибір, який ми робимо щодня.