Шевченківська премія вже понад шість десятиліть залишається найпрестижнішою державною нагородою України в царині культури та мистецтва. Вона відзначає твори, які стають вершинним духовним надбанням народу, утверджують гуманістичні ідеали та збагачують національну свідомість. У 2026 році премія відзначила свій 65-річний ювілей, а кількість номінацій вперше сягнула тринадцяти, що відображає розширення уявлень про сучасне мистецтво.
Заснована 20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР як Республіканська премія імені Тараса Шевченка, вона спочатку охоплювала літературу, образотворче мистецтво, музику, театр і кіно. Перші нагороди вручили 9 березня 1962 року Павлу Тичині, Олесю Гончару та Платону Майбороді. Після проголошення незалежності премія набула національного статусу згідно з указом 1999 року і продовжила традицію, але вже без ідеологічних обмежень радянської доби. Сьогодні вона присуджується Указом Президента України на підставі рішення Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Історія премії: шлях від радянських реалій до сучасної ідентичності
У радянський період премія існувала в жорстких рамках ідеології, проте навіть тоді окремі твори пробивали собі дорогу завдяки художній силі. Згодом, уже в незалежній Україні, вона стала інструментом реабілітації імен репресованих митців — посмертно нагороджували Василя Стуса, Івана Миколайчука, Сергія Параджанова та багатьох інших. Ці рішення символізували повернення викреслених сторінок національної культури.
З 2025–2026 років премія зазнала суттєвої трансформації. Укази Президента розширили перелік номінацій до тринадцяти, додавши «Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів», «Дизайн», «Фотомистецтво» та уточнивши «Архітектурне мистецтво» й «Декоративно-прикладне мистецтво». Таке оновлення відповідає реаліям сьогодення: кураторство сьогодні розглядають як повноцінну мистецьку практику, а фотографія та дизайн фіксують і формують колективну пам’ять у часи війни.
Грошова винагорода також еволюціонувала. У 2026 році розмір однієї премії становить 484 480 гривень. Комітет працює на громадських засадах, а рішення ухвалюють у кілька турів голосування — для присудження потрібна підтримка не менш ніж трьох чвертей членів у фінальному турі.
Як присуджують Шевченківську премію: прозорий, але живий процес
Подання творів на здобуття премії здійснюють творчі спілки, заклади культури, окремі митці та інституції. Твори мають бути оригінальними й опублікованими (або реалізованими) протягом останніх п’яти років. Комітет формує довгий список, потім короткий, проводить експертні обговорення та голосування.
У 2026 році до розгляду потрапило понад сто творів у тринадцяти номінаціях. Деякі категорії — зокрема поезія, музичне мистецтво та дизайн — у підсумку залишилися без лауреатів, бо жоден твір не набрав необхідної більшості. Така практика підкреслює високі стандарти та неформальний характер відбору: мистецтво не завжди піддається одностайному визнанню.
Члени комітету — відомі митці, літературознавці, культурні менеджери — представляють різні царини. Очолює комітет актор Євген Нищук. Рішення комітету передають Президенту України для остаточного затвердження указом. Церемонія вручення традиційно відбувається навесні, часто 9 березня — у день народження Тараса Шевченка.
Номінації премії: від класичних жанрів до сучасних практик
Сучасний перелік номінацій охоплює майже весь спектр творчої діяльності:
- проза;
- поезія;
- літературознавство і мистецтвознавство;
- публіцистика і журналістика;
- музичне мистецтво;
- концертно-виконавське мистецтво;
- театральне мистецтво;
- кіномистецтво;
- візуальні мистецтва;
- архітектурне мистецтво;
- фотомистецтво;
- декоративно-прикладне мистецтво;
- дизайн (за видами, що щороку визначає комітет);
- творче кураторство культурно-мистецьких проєктів.
Нові номінації з’явилися не випадково. Фотомистецтво фіксує реальність війни та окупації з документальною точністю й емоційною силою. Кураторство визнали як мистецтво створення контексту, діалогу між творами та публікою. Дизайн підкреслює роль функціональної краси в повсякденному житті. Так премія реагує на те, як змінюється саме поняття «творчості» в XXI столітті.
Цікаві факти про Шевченківську премію
- Перші лауреати 1962 року — Павло Тичина, Олесь Гончар та Платон Майборода — отримали нагороди ще за радянських часів, коли премія лише формувалася як інструмент визнання.
- У 2026 році одну з книг лауреата Павла Белянського «Битися не можна відступити» було знищено російським ракетним ударом у харківській друкарні — перший наклад згорів, але твір все одно отримав найвищу відзнаку.
- Виставковий проєкт «Алла Горська. Боривітер», відзначений у номінації творчого кураторства, відвідали понад 51 000 людей — рекордна цифра для подібних подій останніх років.
- Премію неодноразово присуджували посмертно митцям, чиї імена за радянської доби намагалися стерти з культурної пам’яті: Василю Стусу, Івану Миколайчуку, Сергію Параджанову.
- У 2026 році комітет не присудив премій у трьох номінаціях — поезії, музичному мистецтві та дизайні, — бо жоден твір не набрав необхідних трьох чвертей голосів.
- Серед лауреатів різних років є не лише українці, а й іноземні діячі, які зробили вагомий внесок у популяризацію української культури: Роберт Конквест, Юрій Шевельов, Віра Вовк.
Лауреати 2026 року: твори, народжені часом випробувань
Ювілейний рік приніс особливо промовисті перемоги. У прозі відзначили одразу двох авторів. Юрій Щербак отримав премію за книгу «Мертва пам’ять. Голоси і крики» — політичний трилер-антиутопію, що підсумовує десятиліття й застерігає про майбутнє. Павло Белянський — за автобіографічний роман «Битися не можна відступити», який розповідає про війну, побратимство, страх і гідність. Перший наклад цієї книги знищила російська ракета в харківській друкарні — символ того, як реальність намагається знищити слово, а слово все одно перемагає.
У літературознавстві та мистецтвознавстві премію отримали Олеся Авраменко за серію книг «Accent» про видатних українських художників — Катерину Білокур, Опанаса Приходька та Віктора Тістола — та Сергій Тримбач за книгу «Іван Миколайчук. Містерії долі». Ці роботи не просто фіксують біографії, а повертають у культурний обіг імена та контексти, без яких важко зрозуміти українське мистецтво XX століття.
Олег Криштопа у публіцистиці відзначився документальним романом «Радіо “Афродіта”» — чотирнадцятирічною працею про підпільну радіостанцію УПА. Юлія Ткач у концертно-виконавському мистецтві — медіапроєктом «За крок до Перемоги» та циклом програм, присвячених хору імені Платона Майбороди.
Оксана Дмітрієва в театрі представила вистави «Вертеп», «Жираф Монс», «Буря» та «Медея» — роботи, де класика переплітається з сучасним баченням. Павло Остріков у кіномистецтві — фільмом «Ти — космос», першою романтичною трагікомедією воєнного часу, яка стала другим за касовими зборами українським фільмом 2025 року.
Назар Білик у візуальних мистецтвах створив Меморіал українським розвідникам та серії скульптур «Збурений простір» і «Сплав» — роботи, що народилися безпосередньо під час повномасштабної війни. Олена Гром у фотомистецтві — проєктом «Вкрадена весна», який фіксує наслідки окупації в Бучі та на Донеччині. Ігор Мацієвський у декоративно-прикладному мистецтві — серією художнього скла «Народжені у вогні».
У творчому кураторстві перемогли два проєкти: Валерій Сахарук з «30х30. Сучасне українське мистецтво» та команда кураторів (Тетяна Гаук, Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Дар’я Подольцева) з виставкою «Алла Горська. Боривітер», яку побачили понад 51 тисяча відвідувачів.
Значення премії в сучасній Україні
Шевченківська премія сьогодні виконує роль не лише відзнаки, а й культурного компаса. Вона фіксує, які теми, форми та імена стають визначальними для епохи. У воєнний час особливо помітним стало тяжіння до пам’яті, опору та документальності — від фотографій зруйнованих міст до романів про фронтовий досвід і меморіалів розвідникам.
Премія також стимулює розмову про етичні межі мистецтва. Навколо відбору 2026 року знову виникли дискусії про прозорість процедур, особисті зв’язки та політичні оцінки окремих номінантів. Голова комітету Євген Нищук наголошує: мистецтво завжди поєднує суб’єктивне й об’єктивне, і навколо нього неминуче точаться суперечки. Такі обговорення — ознака живої, а не застиглої культури.
Для молодих митців премія залишається орієнтиром і водночас викликом. Вона показує, що найвище визнання отримують не просто талановиті твори, а ті, які резонують з колективним досвідом нації, допомагають осмислити травму, зберегти пам’ять і уявити майбутнє. У цьому сенсі Шевченківська премія продовжує виконувати місію, закладену ще 1961 року, — бути найвищою мірою довіри суспільства до своїх творців.