Її призначення саме на чолі Держкіно стало несподіванкою для багатьох. До того Кудерчук не мала профільного кінематографічного досвіду — лише управлінський бекграунд і короткий період роботи в запорізькому кінотеатрі. Саме цей контраст між державним менеджментом і креативною сферою став джерелом як перших реформ, так і найгучніших скандалів.
Освіта та ранні роки: фундамент з кількох спеціальностей
Марина Кудерчук здобула аж чотири вищі освіти. У 2004 році закінчила Бердянський інститут підприємництва за спеціальністю «Економіка підприємства». Через чотири роки там само отримала магістерський ступінь з маркетингу. У 2013-му опанувала юриспруденцію. А в 2016 році завершила навчання в Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, здобувши ступінь магістра державного управління.
Така багатопрофільна підготовка дозволила їй почуватися впевнено в різних державних структурах. Ще під час навчання вона почала працювати: у 2001 році — менеджером і юристом у ТОВ «Агросинтез-Холдинг» у рідній Михайлівці. З 2003 року перейшла в податкову міліцію Запоріжжя, де за майже десять років пройшла шлях від інспектора до головного податкового ревізора-інспектора. Потім — екологічна інспекція та департамент екології Запорізької ОДА.
Цей період сформував у неї жорсткий управлінський стиль і навички роботи з документами, перевірками та бюджетами. Багато хто з колег по держслужбі відзначав її працездатність і вміння швидко опановувати нові напрямки.
Перший крок у культуру: запорізький кінотеатр і народження фестивалю
У березні 2017 року Кудерчук несподівано для багатьох опинилася в комунальному закладі «Кіноконцертний зал імені О. Довженка» в Запоріжжі — спочатку заступником директора, а з лютого 2019-го — директором. Саме тут вона вперше глибше занурилася в кінематографічне середовище.
За її словами в інтерв’ю, кінотеатр був у занепаді, і команда змогла його пожвавити. Важливим досягненням цього періоду стало створення Запорізького міжнародного кінофестивалю короткометражних фільмів ZIFF. Фестиваль стартував у 2017 році і швидко набрав обертів: за кілька років на нього подавали заявки з понад 100 країн світу, а загальна кількість учасників перевищувала 13 тисяч. Покази були безкоштовними, проводилися творчі зустрічі, майстер-класи. Навіть під час війни фестиваль не зник повністю — у 2024 році його відновили після дворічної паузи.
Цей досвід Кудерчук часто називала своїм головним «кінематографічним» активом під час співбесіди на посаду голови Держкіно. Вона отримувала підтримку від агентства на рекламу та розповсюдження фестивальної продукції ще до призначення.
Стрімкий злет: заступник голови Запорізької ОДА та призначення в Київ
У листопаді 2019 року Марину Кудерчук призначили заступником голови Запорізької обласної державної адміністрації. Вона курирувала гуманітарний напрямок, екологію та кілька районів області. Цей період тривав лише кілька місяців.
У січні-лютому 2020 року після скандалу з конкурсом на посаду голови Держкіно (де фаворитка кіноспільноти Юлія Сінькевич не пройшла останній етап) Кабінет міністрів призначив Кудерчук на цю посаду. Призначення викликало неоднозначну реакцію: частина спільноти сприйняла його як політичне рішення, а не результат фахового відбору.
На чолі Держкіно: реформи та перші сигнали напруги
На новій посаді Кудерчук швидко взялася за адміністративні зміни. Одним із перших помітних кроків стала переведення видачі прокатних посвідчень на фільми в електронний формат. Заявники більше не мусили приходити особисто й отримувати стос паперів — документ надсилали на електронну пошту. Також оновили сайт агентства.
У перших інтерв’ю вона позиціонувала себе як демократичного лідера, який хоче працювати з людьми, «у яких горять очі», і розвивати українське кіно. Команда тоді справді запустила низку технічних покращень.
Однак уже на цьому етапі почали з’являтися перші тертя. Кіноспільнота очікувала більшої відкритості, швидких конкурсів на державну підтримку та чіткої комунікації. Натомість процеси затягувалися, а рішення часто ухвалювалися без широкого обговорення.
Найгучніший конфлікт: наказ про реорганізацію Довженко-Центру
У серпні 2022 року, посеред повномасштабної війни, Держкіно під керівництвом Кудерчук видало наказ про реорганізацію Національного центру Олександра Довженка — головного кіноархіву України. Планували передати фільми, майно та авторські права на українську анімацію до інших юридичних осіб: Наукового центру кінематографії України (основна діяльність — вища освіта) та Української анімаційної студії.
Довженко-Центр — це не просто сховище. Тут зберігається понад 10 тисяч фільмів, 24 тисячі архівних документів і 400 музейних експонатів. Установа з 2006 року є єдиним українським членом Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF). Для країни, яка бореться за свою ідентичність, архів — це питання національної пам’яті та культурної дипломатії.
Реакція була миттєвою та жорсткою. Керівництво центру, кінематографісти, громадськість і навіть міжнародні партнери сприйняли рішення як загрозу ліквідації інституції. FIAF звернулася до Президента України із занепокоєнням щодо долі колекції. Парламентський комітет рекомендував не проводити реорганізацію. Почалися петиції та відкриті листи.
Кудерчук у коментарях пояснювала, що нові структури існували ще з 2011 року, просто «зараз будуть діяти». Ця фраза стала мемом у кіноспільноті. Судові позови тривали роками: Господарський суд визнав наказ незаконним, апеляція та касація мали процесуальні нюанси, але сам наказ у 2023 році втратив чинність за рішенням самого Держкіно.
Цей епізод став символом глибокої кризи довіри між державним органом і творчою спільнотою.
Критика спільноти та накопичення напруги
Протягом 2023–2024 років тиск на Кудерчук наростав. Громадська рада при Держкіно закликала до її відставки через перевищення повноважень. У січні 2024 року понад 700 діячів культури та 13 організацій підписали відкритий лист із вимогою перенаправити бюджет відомства на потреби Збройних Сил (крім законодавчо визначених зобов’язань) і провести прозорий конкурс на Раду з державної підтримки кінематографії.
Критикували непрозорість розподілу коштів, слабку комунікацію з медіа, ігнорування рекомендацій експертів та відсутність фахового розуміння специфіки кіноіндустрії. Деякі критики прямо зазначали, що для такої посади потрібна людина з глибоким розумінням кінопроцесу, а не лише управлінським досвідом.
Відставка та її контекст
5 липня 2024 року Кабінет міністрів звільнив Марину Кудерчук з посади голови Держкіно. Офіційно — за власним бажанням. Тимчасово обов’язки поклали на Юлію Шевчук. У кіноспільноті новину зустріли з полегшенням, хоча й без особливої ейфорії — надто багато часу було втрачено на протистояння.
Після відставки Кудерчук не з’являлася в публічному полі з гучними заявами. У 2025 році новим головою Держкіно став продюсер Андрій Осіпов — людина з безпосереднім досвідом у кіновиробництві та активною позицією в спільноті.
Цікаві факти про Марину Кудерчук
Ось кілька деталей, які роблять її історію особливою:
– Чотири дипломи й одна мета. Кудерчук послідовно здобувала економічну, маркетингову, юридичну та управлінську освіту, ніби готуючи себе до різних викликів державної служби.
– Від податкової міліції до кінофестивалю. Людина, яка починала з перевірок та ревізій, зуміла запустити міжнародний короткометражний фестиваль, що зібрав заявки з понад ста країн.
– Електронна «прокатка». Одним із перших реальних результатів її роботи в Держкіно стало переведення видачі посвідчень на право демонстрування фільмів у повністю дистанційний формат — реформа, яку оцінили дистриб’ютори.
– Архівна війна. Спроба реорганізації Довженко-Центру призвела до судових процесів, звернень міжнародної федерації кіноархівів та наймасштабнішої за останні роки мобілізації української кіноспільноти.
– Фраза, що стала символом. «Ну не діяли, зараз будуть діяти» — відповідь Кудерчук про нові інституції, яку досі цитують як приклад розриву між державною логікою та культурною реальністю.
– Після 2024-го. На відміну від багатьох колишніх високопосадовців, вона обрала низький профіль і не коментувала публічно подальші події в галузі.
Шлях Марини Кудерчук показує, наскільки складно поєднувати чисто адміністративний підхід із потребами креативної індустрії, особливо в час війни, коли кожне рішення щодо культурної спадщини набуває символічного значення. Її історія залишається частиною ширшої розмови про те, якою має бути державна політика в царині кіно — інструментом контролю чи платформою для розвитку національної культури.