Роботи Алли Горської спалахують у пам’яті яскравими мозаїчними панно, де метал і скло оживають у вихорі національних символів, поруч із теплими темперними полотнами, що ловлять подих українського села чи шахтарського Донбасу. Ця художниця-шістдесятниця, яка народилася 1929 року в Ялті й трагічно пішла з життя 1970-го у Василькові, залишила після себе не просто картини й монументальні композиції — вона ткала візуальну мову опору, що поєднувала радянську дійсність із глибинним українським корінням. Її доробок налічує десятки станкових робіт, графічних портретів, сценографічних ескізів і мозаїк, частина яких досі прикрашає (або прикрашала) інтер’єри ресторанів, шкіл і музеїв на сході України.
Від ранніх реалістичних полотен про шахтарську працю до експериментальних панно «Дерево життя» й «Боривітер», створених у співавторстві з чоловіком Віктором Зарецьким та колегами, Горська еволюціонувала від соцреалістичних канонів до декоративної монументальності, насиченої фольклорними мотивами, бойчукізмом і авангардними впливами 1920-х. Її твори не просто прикрашали простір — вони розповідали історії про свободу, пам’ять і опір тоталітарній машині. Сьогодні, коли деякі мозаїки знищені російськими військами в окупованому Маріуполі 2022 року, а інші відтворені в Києві чи Харкові, роботи Алли Горської набувають нового звучання як символи незламності української культури.
Для початківців її доробок стає вікном у світ шістдесятництва: яскраві кольори, сміливі форми й глибокий символізм. Для просунутих — це можливість розібрати техніки, контекст репресій і вплив на сучасне монументальне мистецтво. Горська не малювала просто для краси; кожна лінія, кожен шматочок смальти несла заряд протесту, що робило її творчість небезпечною для влади.
Ранній живопис: від шахтарських портретів до перших проблисків декоративності
Початок творчого шляху Алли Горської тісно пов’язаний із Донбасом, куди вона з чоловіком Віктором Зарецьким їздила на етюди та замовлення Міністерства культури. Дипломна робота «Санкомісія» 1954 року, виконана в майстерні Сергія Григор’єва в Київському художньому інституті, ще повністю лежить у руслі радянського реалізму: чіткі форми, соціальна тематика, масовий тираж на листівках. Але вже наприкінці 1950-х у роботах на кшталт «Пісня про Донбас» 1957 року чи портрета шахтаря Василя Кривинця з’являються живі емоції, динаміка й відчуття людської гідності за лаштунками офіційної пропаганди.
Перелом стався на початку 1960-х. «Автопортрет із сином» 1960 року, що зберігається в Національному художньому музеї України, — це вже не просто сімейна сцена, а маніфест переходу. Реалістична манера поступово розчиняється в декоративних площинах, дзвінкому колориті й видовжених пропорціях. Темпера, улюблена техніка Горської, дозволяла їй грати з текстурами, створюючи ефект народної вишивки чи килима. «Прип’ять. Пором» 1961–1962 років, «Хліб» і «Абетка» 1962-го — тут уже панує етнічний мотив: соняшники, хліб як символ родючості, абетка як метафора відродження української мови. Полотна дихають теплом, ніби нагадують, що навіть у радянській дійсності можна знайти коріння, яке не викоренити.
Ці роботи не випадково експонувалися на республіканських виставках, але водночас викликали підозру. Горська, вихована в російськомовній родині кінематографіста, свідомо перейшла на українську, вивчала її з алфавіту й активно вплітала народні мотиви в композиції. Портрети друзів-шістдесятників — Василя Симоненка 1963-го, Івана Світличного, Євгена Сверстюка — стають не просто зображеннями, а актами солідарності. Гуаш, темпера, ліногравюра — техніки, що дозволяють швидкість і емоційність, ідеально пасували для андеграундного періоду.
Монументальні мозаїки Донбасу: експерименти з матеріалом і символізмом
Справжній вибух творчості Горської припав на середину 1960-х, коли вона долучилася до бригади Григорія Синиці та Галини Зубченко. У 1965–1966 роках у Донецьку, в експериментальній школі №5, з’явилася ціла серія мозаїчних панно: «Життя», «Вогонь», «Космос», «Повітря», «Земля», «Сонце», «Надра», «Вода» та «Прометеї». Це були справжні лабораторії: замість традиційної смальти — шлакоситал, метал, нестандартні текстури. Панно «Прометеї» (або «Шахтарський край») поєднує міфологічний образ з індустріальною реальністю, де вогонь стає символом боротьби й відродження.
Колаборація з Зарецьким, Зубченко, Плаксієм та іншими перетворювала мозаїку на колективний акт творення. Кожен шматочок матеріалу ніс сенс: метал відбивав світло, створюючи динаміку, шлакоситал додавав грубості й земності. Ці роботи не просто декорували фасад — вони перетворювали звичайну школу на простір, де дитина могла відчути зв’язок із землею, космосом і українською міфологією. Сьогодні більшість донецьких мозаїк опинилася в окупації, але їхні ескізи й фотографії зберігають дух епохи.
Техніка вимагала фізичної витривалості: Горська працювала на висоті, в спеку, часто без страховки. Результат — монументальність, що нагадує мексиканських муралістів чи бойчукістів 1920-х. Кольори чисті, локальні, композиції динамічні, з елементами фольклору: птахи, дерева, людські постаті в русі. Це був не просто соцреалізм — це був прихований національний наратив у радянській обгортці.
Легендарні панно в Маріуполі та Києві: «Дерево життя» і «Боривітер»
1967 рік став апогеєм. У Маріуполі, в ресторані «Україна», з’явилися два грандіозні панно — «Дерево життя» й «Боривітер». «Дерево життя» — 35 квадратних метрів чистої енергії: коріння в землі, крона в небі, птахи, люди, символи родючості. «Боривітер» — 18 квадратних метрів, де сокіл (борівітер) стає уособленням свободи й сили. Використання шлакоситалу й металу робило їх експериментальними навіть для того часу. Ці мозаїки вважали перлинами маріупольської монументалістики, доки 2022 року російські війська не знищили їх під час окупації.
У Києві тим часом з’явилося панно «Вітер» для ресторану «Вітряк» і розписи для «Полтави». Тут Горська грала з флористичними мотивами, народними орнаментами й абстрактними формами. Кожен проєкт — це не просто декор, а спроба наповнити радянський побут українським духом. Сьогодні збереглися лише фотографії та ескізи, але їхня енергія досі надихає молодих монументалістів.
Краснодонський цикл і останні роботи: «Прапор Перемоги» та «Птах»
Наприкінці 1960-х Горська з Зарецьким працювала над мозаїкою «Прапор Перемоги» для музею «Молода гвардія» в Краснодоні (нині Сорокине). Ескізи 1968 року демонструють екстатичну напругу, контрастні кольори й домінування локальних тонів. Це була одна з найбільших робіт — справжній гімн героїзму, але з підтекстом: пам’ять про молодогвардійців переосмислювалася через призму української трагедії. Остання мозаїка «Птах» 1970 року на фронтоні ресторану «Супій» у Гельмязові Черкаської області — маленька, але символічна. Птах як метафора польоту, свободи й, можливо, передчуття трагедії.
Паралельно — графічні портрети, ескізи до заборонених вистав («Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Стельмаха) разом із Лесем Танюком. Сценографія, яку так і не побачив глядач, залишалася в малюнках і макетах, але несла той самий заряд опору.
Стиль і культурний контекст: бойчукізм, фольклор і протест
Стиль Горської — це синтез. Київська академічна школа + народне мистецтво + український авангард 1920-х + бойчукізм. Вона уникала соцреалістичного пафосу, натомість грала з площинами, ритмом і кольором. Метафоричні образи — соняшник як портрет сина, дерево як життя, птах як воля — робили її твори багатошаровими. Політична діяльність (Клуб «Сучасник», протестні листи, відкриття Биківні) безпосередньо впливала на творчість: портрети дисидентів, вітраж «Шевченко. Мати» 1964 року (знищений владою за «формалізм»).
Репресії — виключення зі Спілки художників, допити КДБ — не зламали її. Навпаки, зробили мистецтво гострішим. Сьогодні її доробок порівнюють із Фрідою Кало: така ж сила, особистість і трагедія.
Цікаві факти про роботи Алли Горської
- Мозаїка «Дерево життя» в Маріуполі використовувала шлакоситал — матеріал, який Горська та Зарецький адаптували першими в Україні для монументального мистецтва, щоб надати панно сучасного, майже космічного блиску.
- Вітраж «Шевченко. Мати» 1964 року з рядками «Кобзаря» розбили за наказом партійного керівництва буквально за кілька днів після монтажу — це був один із перших відкритих актів цензури проти шістдесятників у монументальному жанрі.
- У 2025 році в Харкові встановили репродукцію «Боривітра», а в Києві експонували дерев’яні мозаїки з приватних колекцій — роботи, які вважалися втраченими, знову оживають у нових просторах.
- Горська створила понад 30 станкових картин, але найбільше збереглося ескізів: вони часто яскравіші за фінальні версії, бо в них художниця дозволяла собі максимальну свободу.
- Останній «Птах» у Гельмязові — це не просто декор ресторану, а прощальний жест: маленька мозаїка на фронтоні, де птах ніби злітає над українським полем.
Таблиця ключових робіт Алли Горської
| Робота | Рік | Техніка | Місце/доля |
|---|---|---|---|
| Автопортрет із сином | 1960 | Темпера | Національний художній музей України, зберігається |
| Прип’ять. Пором | 1961–1962 | Темпера | Приватні колекції, етнічний мотив |
| Абетка / Хліб | 1962 | Темпера | Національні мотиви, вплив фольклору |
| Серія мозаїк для школи №5 (Донецьк) | 1965–1966 | Мозаїка (шлакоситал, метал) | Окупована територія |
| Дерево життя / Боривітер (Маріуполь) | 1967 | Мозаїка | Знищені 2022, репродукції існують |
| Прапор Перемоги (Краснодон) | 1968–1969 | Мозаїка | Музей, частково збережено |
| Птах (Гельмязів) | 1970 | Мозаїка | Збережено на фронтоні |
Дані про роботи та їхню долю базуються на матеріалах Музею шістдесятництва та архівних записах Українського інституту.
Роботи Алли Горської — це не музейні експонати, а живий діалог із минулим, що продовжується сьогодні. Коли в Харкові встановлюють репродукцію «Боривітра», а в Києві експонують раніше невідомі дерев’яні мозаїки, стає зрозуміло: її вогонь не згас. Кожна лінія, кожен колір нагадують, що мистецтво може бути зброєю, а краса — актом опору. І поки хтось дивиться на її соняшники чи птахів, розмова триває.